Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

– Думаю, все набагато простiше, – заперечив Андрiй. – Тобi доводилося бувати там?

– Якщо чесно, навiть не чув про неi, – зiзнався Матвiй. – Де вона хоч розташована?

– У пiвнiчнiй частинi мiста. Одного разу довелося там бувати. Вона шикарна. Тому я i не здивувався, що вiн зупинився саме там. Готель маленький, але цим i приваблюе. Мабуть, лорд не хотiв привертати увагу преси до своеi персони.

– Можливо, – погодився Матвiй. – Втiм, менi необов'язково знати де вона знаходиться. Заiжджай за мною, як будеш готовий, i рушимо в дорогу.

– Нема питань. Без дзвiнка спускайся рiвно за годину. Поки доберемося… думаю, будемо саме вчасно.

– Домовилися, – замiсть прощання вимовив Матвiй, i натиснув кнопку скидання. З телефоном в руцi вiн знову пiдiйшов до вiкна, щоб послухати дощ, який вже поступово стихав.

У тишi кiмнати у свiдомостi знову почали спливати картинки, якi вiдкривалися йому у сновидiннях i невпинно розбурхували розум. Безкраi лiси з вiковими деревами огортали й манили пройтися iх загадковими стежками.

Трелi невiдомих птахiв, крики мавп i шелестiння листя чулися настiльки чiтко, що Матвiй насилу вiрив в iлюзорнiсть цих звукових сплетiнь. Такi почуття вiн вiдчував лише тодi, коли чув легкий шум води або потрiскування палких дров. Ось чому вiн не втрачав можливостi насолодитися такими простими й водночас такими приемними звуками. У цi чудовi моменти пiдключення до подвiйноi реальностi, його манила туди невiдома сила, i понад усе вiн хотiв опинитися в цьому таемничому мiсцi.

Матвiй трохи вiдiйшов вiд вiкна – i, як тiльки перестав чути шум дощу, все припинилося. Пiддавшись пориву, вiн знову кинувся до вiкна, але, поглянувши на годинник, зупинився.

Час квапив i змушував поспiшати, тому Матвiй попрямував у душ, водночас обмiрковуючи, що доречно вдягти на зустрiч iз титулованою особою. Стоячи бiля вiдчиненоi шафи, вiн швидким поглядом оглянув свiй гардероб i, недовго думаючи, вибрав темнi штани класичного крою i темно-фiолетову сорочку iз запонками, залишивши без уваги пiджак i краватку.

«Начебто й неофiцiйно, – думав вiн, роздивляючись себе в дзеркалi, – але i не повсякденно».

Поглянувши на годинник, Матвiй поклав до кишенi трохи грошей i вийшов з квартири. Минуло трохи бiльше за годину, але Андрiя ще не було. Дощ ледве накрапував, i це дарувало справжню насолоду, але вiд крапель намокала сорочка, а Матвiй не хотiв постати в неохайному виглядi на важливiй зустрiчi.