Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

Втiм, заходити назад не довелося, тому що знайома машина з'явилася на дворi.

– Доброго вечора, пане, – привiтав друга Андрiй, вiдкриваючи йому дверцята, перекинувшись через сусiдне сидiння. – Вибач, трохи затримався. Заскочив у магазин одягнутися.

– У мене все простiше з цим, – сiдаючи в машину й оглядаючи приятеля, вiдповiв Матвiй. – Невже щось купив? Начебто все твое. Новенького нiчого не бачу.

– Як це не бачиш?! В мене ж нова краватка, – i на доказ цього, Андрiй простягнув йому кiнчик краватки, яка нiбито злилась з кольором темноi сорочки.

Матвiй посмiхнувся.

– Згоден, не багато, – пiдтвердив Андрiй, – але цього цiлком достатньо, щоб вiдчувати себе набагато впевненiше.

– Є таке, але не суть. Розповiдай, як вiн на тебе вийшов, – рiзко перевiв тему бесiди Матвiй. – Хотiлося б бути пiдготовленим перед зустрiччю. Гамiльтон… Хто цей лорд такий? Скiльки, судячи по голосу, йому рокiв?

– Ти знаеш, – чесно зiзнався Андрiй. – Я так здивувався, що залишив це без уваги.

– А ось це даремно, любий друже.

Ти ж знаеш, що в нашiй справi важливi саме дрiбницi. А це далеко не дрiбниця. Перед виходом я швидко оглянув Інтернет, i в пошуковику виявив трьох лордiв Гамiльтонiв. І це з урахуванням нестачi часу. Можливо, iх значно бiльше.

– Цiкаво, – зауважив Андрiй. – Я думав, iх одиницi.

– Я зовсiм трохи знаю про спадковi титули, але схиляюся до думки, що ти маеш рацiю. Швидше за все, це просто родичi. Ось i виходить, що вiк не мае особливого значення. Навiть вiсiмнадцятирiчний хлопчина може зустрiч призначити.

Потрапив до якоiсь любовноi iнтрижки та переживае, що батько негативно вiдреагуе. ЗМІ зараз тiльки дай привiд – роздують так, не вiдмиешся.

– Для мене це не так погано, – посмiхнувся Андрiй. – Це значна частина мого доходу.

Вогнi нiчних вулиць миготiли за вiкнами автомобiля. Матвiй дуже любив iздити в тишi, i Андрiй, добре знаючи звички приятеля, не поспiшав пiдтримувати згаслу бесiду. Рух на дорозi був дуже жвавим, i вони не могли iхати з великою швидкiстю.

Дрiбний дощ продовжував тарабанити по склу, надаючи тишi ще бiльшоi привабливостi. Однак насолодитися поiздкою в повнiй мiрi Матвiю не вдалося, тому як машина звернула з основноi дороги, i вiн зрозумiв, що готель вже близько.

– Я так розумiю, що ми майже у мети, – першим порушив мовчання Матвiй. – Та й за часом вже пора, iнакше ти б заiхав ранiше.

– Абсолютно вiрно, – погодився Андрiй. – Кiлька хвилин – i ми на мiсцi.