Нещоденний щоденник

Шевченка, письменника знають i шанують, але нiхто iз критикiв та лiтературознавцiв не зумiв ще збагнути, пояснити таемницю його письма, хоча, здавалося б, зробити це зовсiм просто: автор романiв «Безодня» i «Щоденний жезл», збагнувши секрети свiтового модернiзму, зумiв пересадити його на традицiйний украiнський грунт.

Та злива добiрноi живоi мови, в якiй i чистота, i оптимiзм, i украiнський бiль; те вмiння бачити в одному фокусi довколишнiй свiт, немов у краплi роси, коли, нахилившись над нею впритул, осягаеш зором небо i землю, рух всесвiту й полiт метелика, – це ж дар Божий! І ти, до втоми читаючи безконечний плин романноi мови, в якiй переливаються одна за одною начебто не зв’язанi мiж собою подii, проте чiпляеться думка за думкою в один ланцюг, – i ти ловиш його цiлiсть, i жодна ланка не випадае iз сприйняття романного дiйства, й не розсипаеться вервиця на окремi пацьорки.

Так сприймаеться свiт з вiкна потяга: картини змiнюють одна одну, пробiгають перед очима, зникають, однак залишаються в пам’ятi, i тобi вдаеться за одну мить пiзнати тисячi життевих митей як цiлiсть, – аж тут зупиняеться поiзд, i ти полегшено зiтхаеш, перевантажений враженнями, та водночас i шкодуеш, що те мерехтливе видиво перестало iснувати в живих зображеннях.

Я щойно закiнчив читати «Щоденний жезл» Є. Пашковського i вже достеменно знаю: народилася в нас нова, свiтового рангу лiтература – i хто ж то нарештi отримае так довго очiкувану Нобелiвську премiю в Украiнi – автор цього роману чи нова зiрка, що раптом з’явилася на украiнському небосхилi, можливо, вона й учениця Євгена: молода студентка з Івано-Франкiвська Таня Малярчук, яка теж приголомшила мене своею новаторською повiстю «Троянда Адольфо»? А може, хтось iнший, ми ще не знаемо, та доконче вiн буде iз школи Пашковського, який засвiтив новизну.

Є, е, шановний Миколо, в Украiнi лiтература, не треба каркати!

* * *

14 березня 2001 року раптово помер один iз найвiдомiших украiнських письменникiв Роман Федорiв.

Разом iз ним назавжди вiдiйшла лiтературна епоха «валенродизму», як я ii називаю: нiхто вже пiсля Федорiва не йтиме бiльше на компромiси з владою всупереч своiм iдейним переконанням – з метою зайняти керiвне становище у ворожому таборi й у такий спосiб приносити бiльшу чи меншу користь своiй нацii.

Р.