Нещоденний щоденник

Та ось я читаю твiр Р. Федорiва й не можу позбутися моторошного вiдчуття дотику до трансцендентностi: та смiливiсть письменника заглянути в потойбiччя неймовiрна, повiсть вражае читача реальнiстю фатального переступу – такого зухвальства мiг допуститися тiльки характерник.

А втiм, Р. Федорiв усе свое творче життя перебував однiею ногою в реальному, надто практичному свiтi, а другою – в iрреальному. У життi вiн створив для себе матерiальний достаток, а в творчостi вибудовував неземний свiт духовного iдеалiзму, втiкаючи вiд прокаженоi дiйсностi.

Бо чи е десь зафiксованi в iсторii опришкiвства тi неймовiрнi перипетii, якi вiдбувалися з героями «Жбану вина»? І даремно критики намагалися прилучити цей твiр до iсторичного жанру, не вмiючи догледiти зовсiм iншого пласту – становлення нацiонального духа в найвитворнiших вимiрах авторськоi фантазii. А чи могла iснувати в реальному життi легкокрила дiвчина Гейка – вимрiяна чиста душа самого автора? А те моторошне вiдтворення свiту рахманiв, якi втратили родову пам’ять, – чи то не модель найстрашнiшоi системи, яка на очах письменника заливала свiт сiрою повiнню непам’ятства, й автор, йдучи на компромiс з нею, всiма силами намагався вирватися – хоча б у потойбiччя?

У цих своiх скупих роздумах хочу заакцентувати читацьку увагу на секретах федорiвськоi особистостi, в якiй дивовижно поеднувалася приземлена практичнiсть iз високим злетом духу, уяви, фантазii, з його мольфарським даром заглядати в найпотаемнiшi глибини людських душ та в незвiданi таемницi Космосу.

Й хотiлось би вже нинi знати – та це вiдкриеться аж при майбутнiй моiй зустрiчi з Романом, – чи вдалося йому вивести з пiщаних горбiв за Глинянським трактом стражденнi душi iталiйських жовнiрiв i чи допоможе вiн допасти до вiчного супокою душам украiнських мученикiв – iз Соловок, Колими, Сандармоху, Дам’янового лазу, Бикiвнi – i несть iм числа, тим нашим пiщаним могилам.

* * *

3 серпня. Я поiхав iз групою львiвських учених у Пiдлисся – на щорiчне сходження на Бiлу гору до Маркiянового хреста.

Майже чверть столiття не бував тут, а чому – не можу сам собi пояснити, адже колись, заквартирувавши з ласки директора картинноi галереi Бориса Возницького в королiвськiй кiмнатi Олеського замку i працюючи над своею львiвською трилогiею («Черлене вино», «Манускрипт з вулицi Руськоi» i «Вода з каменю») цiлих сiм рокiв, я часто вибирався в похiд, пiшо стартуючи з Олеська.