Нещоденний щоденник

Минав Ожидiв, доходив до Пiдлисся, там хвильку вiдпочивав бiля криницi мiж двома дубами на подвiр’i плебанii Маркiянового дiда Романа Авдиковського, а далi спинався на Пiдлисецьку гору до пiднебесного хреста, якого 1911 року народ на плечах винiс на честь столiття i вiчноi слави Шашкевича, i йшов безкiнечним Вороняцьким хребтом, минаючи Гавареччину, що сховалася в гiрських проваллях, аж до Пiдгорецького замку й Плiснеського городища й до вечора допадав до Олеська – i все це за один день, i де бралися сила, охота й той порив не дуже вже молодого письменника, який, пройнятий марнославними амбiцiями, взявся завойовувати словом свiт!

Гай-гай… Чогось таки досяг, а скiльки нездобутого пропало за обрiем моiх бажань, та назавжди у пам’ятi залишилась ця неповторна, як i молодiсть, дорога через лiси, перелiски й байраки, те романтичне пiднесення, тi неповторнi митi, коли рукою досягав неба i брав у розтуленi долонi м’ячик сонця, а слухом ловив i вловити не вмiв потаемнi згуки, що долинали з гаварецьких пропастей – певне, то перекликалися гончарi бiля гарячих, мов саме пекло, печей, а може, пастухи виганяли на вечiрнiй випас коней – i щоразу, коли закiнчувався день, я бачив мого дикого коня, який галопував на схiд – крiзь днi i ночi, i вiки – бiлий неосiдланий кiнь на гарячому крузi сонця…

Я нинi знову тут – на вершинi Бiлоi гори.

Священники вiдправляють Службу Божу в наметовiй каплицi бiля Маркiянового хреста, а колись лиса гора вже поросла молодим сосновим бором; я виходжу на край обриву i вдивляюся в неосяжну просторiнь: внизу, немов кораловi рифи на днi прозорого моря, припали до землi села Пiдлисся й Княже, вивершенi срiбними банями церков, а на свiтi тихо й свiтло, як це бувае тiльки в недiлю: долинами по травах i хлiбах сотаються тiнi хмар, течуть, немов темнi води, якi щойно видобулися iз землi, до глибоких байракiв i ринуть нечутними водоспадами у вияри, а пiднебесна гора, яку так любив Маркiян, височить над безмежжям нашоi землi, й видно з неi всю Украiну аж до Чернечоi гори за Каневом.

І я знову дивуюся, як таким широким простором i мiльйонами людей на ньому протягом столiть могли володiти чужинцi i що сталось би з нами, якби не виросли цi двi духовнi вершини на нашiй землi?

…Двадцять рокiв тому я вiддав читачам роман про Маркiяна Шашкевича «Вода з каменю»; книжка мала добрий розголос – за неi (i за роман «Четвертий вимiр») мене було нагороджено Державною премiею iм. Т.