Нещоденний щоденник

Шевченка, i я не збирався повертатися до цiеi теми, хоч знав, що вона не вичерпана. Обiрвався роман на пiвсловi проповiддю Маркiяна, яку вiн виголосив по-украiнськи в Успенському соборi 1884 року, – не закiнчився ще хресний хiд великого Будителя, i не розгорнув я життеписiв Івана Вагилевича, Якова Головацького, Миколи Устияновича – соратникiв Шашкевича, не дослiдив усього перiоду галицького вiдродження, який пролiг мiж двома польськими повстаннями 1830 i 1863 рокiв, в котрих брали участь i украiнцi, й завершився вiн появою в лiтературi буковинського солов’я Юрiя Федьковича.

А промiж цими датами пломенiв 1848 рiк, коли вiдбулося полiтичне становлення нашоi нацii – пiд синьо-жовтими прапорами на Соборi руських учених у Львовi…

Не сягнули до цих подiй моi руки, аж поки не сталася незначна притичина – iнколи дрiбна деталь стае поштовхом до поважноi працi.

У червнi 1999 року я поiхав на Шашкевичiвськi святкування в Новосiлки, де спочатку був захоронений Маркiян, i на панахидi мене вразили сердечнi й розпачливi спiви трьох старих дякiв над першою могилою Шашкевича.

Було щось драматичне, а то й трагiчне в риданнях «вiчноi пам’ятi» – чи то над коротким життям поета, чи то вiд жалю, що цiлих п’ятдесят лiт його iм’я непрощенно замовчувалось, або ж – про це дяки не могли знати – звучала в тих пiснеспiвах туга за втратою нацiонального провiдника, без якого «Руська Трiйця» безнадiйно розбрелася.

Тож затужив i я разом з дяками й незабаром той жаль перелив у другу частину роману, яку назвав «Саксаул у пiсках» – про дерево, що смокче воду з пiщаноi пустелi, i став для мене цiею мiцною деревиною Іван Вагилевич, який серед ворожого польського оточення не сплюгавив Маркiянових iдей, як це вчинив Якiв Головацький, спокусившись на царськi милостинi й нагороди.

Дилогiю «Сполохи над пустирем» видало торiк тернопiльське видавництво «Пiдручники й посiбники» – i ось нинi, думаючи про цей твiр i осмислюючи його, я згадав про своi невдачi в кiно.

Роман «Мальви» збирався екранiзувати Олег Бiйма, а «Манускрипт з вулицi Руськоi» – Іван Гаврилюк, та в одного не вистачило грошей, а в другого – путерi, i я думаю, що то й до добра, бо хто б робив ще й третiй фiльм, а я мрiю про кiнострiчку суто львiвську, насичену iсторiею й духом мого неповторного мiста.

Отже, сценарiй для такого фiльму готовий – моя дилогiя «Сполохи над пустирем».