Нещоденний щоденник

У нинiшнiй час розпачливих пошукiв нових напрямiв i стилiв, безпардонного свавiлля, абсурду, лукавого, а то й безглуздого штукарства, словесноi розпущеностi й глорифiкацii морального блуду все навальнiше спливае на дзеркало лiтературного процесу мемуаристика як фактор iстини.

* * *

Щоб розпочати писати книгу спогадiв, мушу повернутися в думках на цiлих п’ять лiт назад, коли-то побачила свiт моя перша книга мемуарiв «Дороги вольнi i невольнi», яка складаеться iз трьох частин («Благослови, душе моя, Господа!», «Мандрiвки близькi й далекi» та «На маргiнесi»), й хоча б пунктирно прослiдкувати, якi ж то подii задемаркували пройдений шматок мого життя й залишили нестертий слiд на рантуху душi – й вiд того я став старший, досвiдченiший, невигойно зранений, цiлюще втiшений, зневiрений i спонадiяний на кращу долю.

Я вiдкладаю на хвильку перо, щоб пригадати, скiльки книжок видав за цей час, скiльки вiдбув зустрiчей з людьми з приводу поточноi полiтики й помiтних зрушень у лiтературному процесi, скiльки можу нарахувати таких студентiв, якi скористалися iз моiх знань, скiльком громадянам додав отухи своiм оптимiзмом, а скiлькох зневiрив скепсисом – всього було за цi блискавично короткi п’ять лiт, – та ось мiй погляд упав на вулицю, я побачив крiзь вiкно будинки, замаенi прапорами з чорними биндами, i вмить згадав, що нинi 27 липня – перша рiчниця страшноi, неймовiрно трагiчноi i врештi-решт безглуздоi у своiй випадковостi подii, яка сталася на Скниловi рiк тому й вiд неi загинуло сiмдесят сiм людей, i щонайстрашнiше – двадцять вiсiм дiточок, якi народилися в час нашоi Незалежностi, й мiтив Господь iх не на смерть, а на животворну працю для молодоi украiнськоi держави.

І непроглядний туск влився в мое серце, а все, що не було тим туском, втратило будь-який сенс.