Нещоденний щоденник

Бо що вартують моi книжки супроти цих смертей, чи полегшать моi писання бiль батькiв, дiтей, братiв, сестер, якi залишилися живими? Цей бiль умить зiжмакав мою душу батькiвським страхом, бо ж на Скнилiвському летовищi був у той страшний день i мiй внук Василько зi своiм батьком, – i яким я був би нинi, якби iх не стало, чи взявся б пiсля того коли-небудь за перо – таж нi, а якою б була та моя перемiна, важко навiть уявити: сотнi людей стали в той день iнакшими, а з ними i я…

Не змiг я зостатися незмiнним й пiсля страшного для мене 2000 року, коли нетерпляче ждав у гостi приятелiв, щоб вiдсвяткувати з ними перелом тисячолiть, а замiсть дзвiнка у дверi тривожно засигналив телефон, i я дiзнався, що трагiчно загинула моя молода приятелька – нiби дочка, нiби сестра – добра, мудра, невтомно роботяща Соломiя Павличко, i я донинi не можу, а то й не хочу позбутися вiдчуття, що сам став ii батьком i не маю перед ким вилити свiй жаль, чейже самому собi спiвчувати не можна; я можу лише грiшно проклинати Бога, який забирае до себе найкращих.

Бо чому вiн дозволив убивцям вiдрубати голову Георгiевi Гонгадзе, бо чому ще ранiше забрав Володимира Івасюка, Івана Миколайчука, Грицька Тютюнника, а посередностi й пiдляки живуть собi до глибокоi старостi; вiд цих втрат я стаю зраненим, вихолощеним, i яких треба зусиль, щоб пiсля таких ударiв знову пiднiматися, ставати до працi й знаходити у нiй непроминальний смисл!

За вiкном майорять прапори i розвiваються на вiтрi чорнi бинди…

* * *

Прости менi, Господи, за богохульство, Ти мудрий i справедливий: пригашуеш розпачливий бiль, що паралiзуе дiяльнiсть, вливаючи в душу отруту знеохочення, й повертаеш мене до працi, яка, зрештою, набувае особливого сенсу при непоправних втратах.

Рiвно за два тижнi пiсля скнилiвськоi трагедii настигла мене велика радiсть: львiвське видавництво «Лiтопис» видало книгу мого життя «Вогненнi стовпи», яка завершила п’ятнадцятитомний цикл моiх iсторичних романiв.

Працював я над цим твором п’ять лiт, а якщо мовити правду, то весь свiй свiдомий вiк, що проминув у тiснiй дотичностi до iсторii украiнського партизанського руху перiодiв бойових дiй, репресiй проти учасникiв реконкiсти й осмислення наслiдкiв руху опору як у середовищi нашого народу, так i у ворожому станi.

Працю над романом про УПА я розпочав у своi чотирнадцять рокiв й назвав його «Кривавий тан».