Нещоденний щоденник

Вони пiднесли менi коровай на рушнику, а молодь i дiти спiвали «Многая лiта»; потiм я говорив щось про корiнь i крону, про чисте джерело батькiвськоi криницi й при тому поглядав на Нiну, а вона стояла – вiдсутня, з опущеними очима, й скрадливий скепсис вирiзьблювався на ii устах: iй, до шпiку костей натуральнiй людинi, не штимувала ця театральнiсть; потiм вiдбулася зустрiч у Трацькiй середнiй школi, що стоiть, пишна, край села, й лунали в нiй патетичнi промови учителiв на мою честь, i я говорив – теж, мабуть, патетично – про мiкробатькiвщину, про сiльський цвинтар, де похований мiй батько, довголiтнiй трацький учитель, та заповiдав поховати мене поруч iз ним; усе це дiйство було щире i все ж – на публiку, на телекамеру; я, нагадавши про свiй вiк, признався, що прийшов попрощатися з селом, та добре бачив, що нiхто не йняв цьому вiри, мовляв, то лише поза, вiн аж нiяк не збираеться ще вiдходити в кращий свiт; i коли нарештi закiнчилася парадна церемонiя й Марiя запросила нас на обiд, а оператор i там знiмав нашi чаркування й тости, – тихо сказала до мене Нiна, яка сидiла за столом поруч зi мною:

«Я не зможу нiчого написати, бо ж не бачила села, може, його й немае, може, воно – твiй мiф… І все тут вiдбуваеться, як завжди i у всiх…»

Бiльше вона нiчого не сказала, та я знав, що думала приблизно так: я б хотiла побачити те, чого уздрiти неможливо – тебе самого, прочанина, блудного сина, який сам, без публiки, блукае селом, лiсами й виярами – там, де пастушив, учився курити, ловив руками мересницi в потiчку, безсоромно заголював дiвчаток, втiкав вiд батьковоi покари за бешкети на толоцi й, ховаючись у гаю, який зеленiе край колишнього батькiвського поля, записував своi першi вiршi у шкiльному зошитi…

Я вiдчув, що саме так вона думала, i в цiй хвилинi постановив собi ще раз прийти в Трач – iнкогнiто.