Нещоденний щоденник

ярузi, зарослiй грабиною, – там ми з братом Євгеном мали свiй ставок з мересницями, яких виловлювали в потоцi бiля церкви, а ще заховали в печерi мадярського карабiна, коли вистрiляли всi патрони, й селяни думали, що то фронт повертаеться з гiр; я спускаюся в яр, та печери вже не знаходжу, i ставка давно немае, а грабовi прутики стали вузлуватими деревами, я не впiзнаю свого гаю, проте знаю, що вiн мiй; на полi нiкого немае, бо недiля, але хто його обробляе, я ж робiтникiв не наймав; виходжу з хащiв й опиняюся на тому мiсцi, де пролягала межа мiж нашим i Солтисовим полем; межi немае, але я добре пам’ятаю, де муружився межовий пруг – тут i далi росте чебрець, я лягаю долiлиць i вдихаю його запах, а з далини крiзь сад проглядае шальована жовтими дошками моя хата – i все це мое, рiдне i власне, я нiколи не змирюся з тим, що в цiй хатi живуть чужi люди, якi й поле мое обробляють, i я плачу, плачу, мов дитина, злизую з губiв солонi сльози, i так менi стае легко на душi вiд того, що хоч на мить вдалося менi вiдiбрати загарбаний людьми мiй рiдний свiт, i що не трiскотить у цю хвилину вiдеокамера чарiвноi Ангели, i що добра моя приятелька Нiна не бачить мене нинi й не напише про мiй теперiшнiй стан нiколи й слова, i хвала тобi, Господи, що я ще маю свiй куточок на великiй землi, якого можу потайки на мить собi забрати – й не збираюся з ним прощатись.

Нiзащо й нiколи.

* * *

10 серпня. Нинi розпочався новий тур презентацiй мого роману «Вогненнi стовпи» й триватиме вiн, як бачу, довго, може, колись захопить i Схiдну Украiну, на що я не перестаю сподiватися й покладаю великi надii на добрий ефект подiбних заходiв.

Моiй книжцi читач повiрив – i не тiльки в Галичинi: пiв року тому я мав нагоду переконатися в цьому у Вiнницi, куди приiжджав на запрошення голови тамтешньоi «Просвiти» Леонiда Фiлонова. На чотирьох зустрiчах iз студентами, мiсцевою творчою iнтелiгенцiею й учителями областi я переконався в найголовнiшому: зазомбований антиукраiнською пропагандою читач почав розумiти вагу й велич чину Украiнськоi Повстанськоi Армii, i недалекий той час, коли весь украiнський народ – вiд крайнього сходу, пiвдня, пiвночi й до захiдного порубiжжя – гордитиметься жертовнiстю лицарiв, якi вiддали свое життя за незалежнiсть Украiни, а лайливе слово «бандерiвець» набере врештi позитивного змiсту й звучатиме не менш гордо, бо мае для цього не менш героiчне iсторичне пiдгрунтя, нiж почесне звання «гарiбальдiець».