Нещоденний щоденник

Добрий не тому, що видав книжку, – в цьому не тiльки я, а й вiн був зацiкавлений, – а що послухався моеi уклiнноi просьби: вручив менi сигнальний примiрник до 10 серпня – знаменноi для нашоi родини дати, 75-лiття мого улюбленого брата Євгена, якому я присвятив свою працю. Вiн, як колишнiй партизан, був моiм консультантом пiд час роботи над книгою й чимало деталей, до яких я не змiг би нiколи додуматися, пiдказав.

І ми з сином Яремою помчали автом до Коломиi на наше родинне свято…

Мiй брат – особлива людина.

Про своi страждання на каторзi вiн розповiв у книжцi «Записки каторжанина», то я не буду про них згадувати, зазначу лише, що в тих його спогадах немае нi слова скарг, нi крихти озлоблення до людей, якi жили на волi, – а скiльки менi довелося почути докорiв вiд професiйних патрiотiв: ти не сидiв, не сидiв!; i я теж нiколи не хизувався тим, що ще в шкiльному вiцi пробув у коломийськiй тюрмi кiлька мiсяцiв; спогади брата пронизанi добротою й усвiдомленням, що сам вибрав для себе таку долю й пишаеться нею, хоч добре знае, що якби не вона – став би вiн художником або письменником, геологом або ботанiком, дизайнером чи архiтектором – мав Євген безлiч творчих задаткiв, був вiн найобдарованiшою дитиною в нашiй сiм’i – i весь той свiй духовний скарб склав на вiвтар нашоi Незалежностi.

Спогади Євгена пройнятi ще й непiдробним гумором й зовсiм не чорним, як можна б сподiватися, i я думаю собi: чи ж то не оптимiзм допомiг йому вижити на каторзi – одне слово, Нусько, як ми його по-домашньому називали, побачивши в моiх руках довгожданну книжку, вихопив ii в мене, розгорнув i, прочитавши на титульнiй сторiнцi присвяту, сказав до родини: «Всiеi книжки можете не читати, але першу сторiнку – обов’язково!»

А ввечерi посходилися гостi вiтати Євгена з ювiлеем, i вiн щиро тiшився, що дожив до такого поважного вiку, а мiг же колись не вилiзти iз штабеля дистрофiкiв, яких вивозили iз зони у вiчну мерзлоту безмежноi тундри, щоб там залишити непохованими; що сидять бiля нього два сини, якi виросли в Росii, а розмовляють галицьким дiалектом; що сиджу поруч з ним i я, – й вiн радiе, що мае такого брата, який зумiв написати про найгероiчнiший i найтрагiчнiший визвольний украiнський чин, i нi краплi не заздрить… А я таки заздрю його добротi, бо такоi в мене далеко немае – я надто багато в своему життi ненавидiв; та його доброта передаеться нинi й менi, i я знаю, що кращоi винагороди за свiй роман нi вiд кого не отримаю.