Ніоба

– О, моя мамо! – вiдповiв вiн iй, зворушений, схиляючись i цiлуючи щиро iй руку, – тисячами разiв вiдчував я, скiльки ви за мене натерпiлися, i що правда була з самого початку на вашому боцi, так що ваш жаль i гнiв проти мене був самий правдивий! Ваша й батькова любов була сама безкорисна й ясновидюча, але все, що сталося, вже минулося й не може повернутися…І оце я повернув назад до батькiвщини й до вас, – правда, вже не той Йосип, що вийшов з дому, гордий i певний свого щастя, та все-таки – вашим сином.

Обое ми нещасливi, анi я, анi Рут, хоч i як вона намагаеться своею безжурною вдачею заглушити порожнечу свого серця, котре все кривавиться, коли вона бачить нещасного сина. Все ж вона нещаслива!

Мати не вiдповiдала. Не хотiла. Бачила, що все ще любив ту жiнку в поодиноких, неспостережених хвилинах; але вона вже не хотiла бiльше нiчого про неi з його уст чути. Вiдчувала, що коли б iй мала ще яка прикрiсть в життю трапитися, то вона пiшла тiльки вiд «невiрноi», бо за своi дiти вона вже давно витерпiла…

IV

Опiсля став син просити матiр переiхати до нього.

А коли вона, мало не жахаючися, вiдмовилася, пояснюючи це неможливою для неi невiсткою, котру й на очi не хотiла бачити, став вiн покликуватися на свого нещасного сина. Не ii зневаги бажав вiн, – виправдувався, – анi жадного упокорення з боку його та немилоi для неi його жiнки; вона вiдокремлено в нього житиме, спокiйно та в пошанi, вiдвiдуватимуть ii тiльки вiн та його нещасний хлопець, – а бiльш нiчого. Для нього бажав вiн ii: Рут так само буде iй вдячна за ii приiзд, бо вона рада б бачити коло сина когось щирого й прихильного до нещасного. В тiй однiй точцi вона не кривить душею.

– Змилосердiться, мамо! – молив, – i не вiдкидайте мого прохання! В мене, за обов’язками фаху, мало часу, i бiдний слiпий живе мовби пiд шкляною вазою. Коли б вiн ще не мав свого iнструмента, котрим, сказати б, дише, та свого учителя, що вчить його, то я справдi не знаю, що сталося б з його душею, бо товаришiв у нього жадних нема.

Вiн потребуе живоi, щироi опiки, безнастанного лагiдного товариства, i для нього зробите це, мамо, коли приiдете, а не для мене. Забудьте тяжкий жаль, який справив я вам колись, згляньтеся на мою безталанну долю! Думаете, мамо, – мовляв дальше, – що бачити свою однiську[15 - Єдину.] дитину слiпцем, бажаеться ще чого в життю? Інодi менi так тяжко на душi, що коли б не безталанний мiй син, я б свое життя давно закiнчив.