Ніоба

Чудно поводився вiн iнодi!

Нiколи не мав вiн сили, – ба навiть ще й тепер вiн такий, – вiдмовити кому-небудь у якомусь проханню: як його про щось прошено, вiн завсiгди буде старатися бажання кожного сповнити, чи кого-небудь в однiй або в другiй справi поратувати. Таке серце в нього!

Глянь, в якiй одежi вiн ходить, – чи на ньому е хоч одна рiч, що дiйсно йому належить. Боже, борони! І це в нього хтось видурив, i той за гiрше замiняв, i той на вiчне вiддання випозичив, а вiн у самому лахмiттю або з других перебраному зостався.

– Доки я живу й можу, я все стараюся, щоб вiн мав чисту бiлизну на собi i яку таку одежину на тiлi, – але як я колись заплющу очi, то вiн один зостанеться, справдi, сиротою i безпомiчним, хоч яка в нього борода сива й вiн себе старим називае. В того п’яницi е щось вiчно неповнолiтне й дитяче, що показуе йому свiт завсiгди гарним i в рожевому свiтлi! І, може, в тiм i криеться його безталанне щастя!.

. Але я не помру через нього спокiйно, бо не маю його на кого зоставити. Вiн моя найнещасливiша дитина, хоч i яка розшарпана та покалiчена доля всiх iнших…

Андруша! Андруша! – застогнала раптом мати вголос i ii очi зайшлися слiзьми, – то ти вибрав собi найгiршу долю. А дитиною мав ти такi чудово нiжнi губенята i умiв так любо та щиро коло матери пеститися.

А проте не проклинало нi одно з дiтей свою матiр, лиш ти один! Ти однiсiнький… Господи Боже, змилосердися над нами!

Пiдстарший син обернувся з переляком до матери.

Як, мамо?! – крикнув з незахованим переляком, – цей негiдник зважився вас проклинати? Чому ви менi про це нiколи давнiше не писали?

– Тихо, тихо, мiй сину! – заспокоювала старенька з ледве помiтним гiрким усмiхом, – це вже така давня застарiла пiсня, що я ii вже й сама забула! А все ж таки пiсля всiх таких тяжких хвилин сидiла бiля його постелi й усипляла молитвами до Спасителя.

Особливо ж одного разу, а вiн проказував молитви за мною. Так, так, мiй сину; ти цього не розумiеш, як i багато, багато дечого iншого не розумiеш.