Ніоба

Це було тепер так, – але двадцять рокiв тому рiч малася iнакше, i тодi Йосип сам хотiв свого нещастя.

Вiн, Йосип, був у них з ряду другий син (найстарший помер) i був при вiйську один з найздатнiших поручикiв свого регiменту[2 - Полк.] – люблений i почитуваний товаришами й старшими, а в товариствi боготворений, мов найкраща молода дiвчина.

В якiй тяжкiй годинi завiв знайомство з молодою прегарною жидiвською дiвчиною, не могли вони про це в себе дома, на селi, при тяжкiй працi й клопотах з господарством та молодшими дiтьми, дiзнатися.

Лише стiльки дiзналися, що вiдносини мiж ними пiшли так далеко, що ii, дiвчини, родина, заможна й зарозумiла через свiй маеток, погрожувала, що коли вiн з дiвчиною не ожениться, то вiн за ту «офiцерську забавку» заплатить своiм становищем. Одначе через те, що Йосип дiвчину дiйсно щиро любив i зрадити й покинути не гадав, – на що не дозволяли йому нi його чесна вдача, нi сумлiння, то, не задумуючись в своiм молодiм запалi довго, вийшов з вiйська й завiв без шуму й гуку з дiвчиною цивiльний шлюб, постанивши тим, як сам казав, «попiвсько-жидiвськiй родиннiй драмi» кiнець.

Про вихрещення жидiвськоi доньки не хотiли нi родичi, нi сама молода знати, i так вийшло, що хоч-не-хоч дiстала далеко й широко знана родина Яновичiв жидiвську невiстку. За тодiшнiх часiв був це випадок у попiвських родинах нечуваний, i нещаснi родичi молодого мужа мучилися вiд того вчинку сина мало не до розпуки. Одначе були проти молодоi сили сина зовсiм безсилi: Йосип був на вдачу упертий, прудкий, до того повнолiтнiй i родичами своеi «Рут» пiдбурюваний, – отже, всi прохання родичiв, якi благали його залишити свое нещасне рiшення, зоставалися без послуху й наслiдкiв.

II

Тяжка й незабутня була це хвилина, коли до них наспiла вiстка, що iх син уже одружився й незабаром перейде на якусь цивiльну службу далеко вiд рiднi й своеi батькiвщини. Їх другий син, котрому заповiдалася найкраща вiйськова кар’ера, – вiн сам свою долю покалiчив. Нещасний батько, пiсля прочитання звiстки, в першiй хвилинi став (хоч i як був уже приготований на такий несподiваний крок) мов громом пiдбитий, а пiсля того, не промовивши анi словечка до нiкого i приступивши до стiни, ударив так сильно головою об неi, що жiнка була певна, що це настала його остання година.

Декотрi з дiтей, що саме тодi були присутнi в хатi, розплакалися вголос, а одна з молодших доньок, на iм’я Зоня, закричала так страшенно, неначе хто в неi стрельнув з пистоля.