Ніоба

Але заспокойтеся! Я не перший з попiвськоi родини, що завернув на iнший шлях, – я не кажу «новий» шлях, – але пiдуть за мною й iншi, вражаючи, може, ще гiрше серця й душi своiх батькiв i рiдних, нiж я тепер. Мене лиш любов i честь, а головне мое сумлiння викинуло з традицiйного сiдла, а бiльш нiчого; мое оправдання подаю вам лиш у двох словах: я молодий i любив щиро.

Дай, Боже, щоб вам молодшi дiти лiпше й бiльше вiдповiдно до ваших iдеалiв удавалися, як ваш другий син. Окрiм мене маете iх ще семеро.

A propos[6 - Мiж iншим.

] – звернувся вiн до молодшого кiльканадцятьлiтнього хлопця, званого Андрушою, що стояв босоногий коло вiкна i глядiв змiшано й перелякано на брата, – чому ти не в школi, Андрушко? Чи у вас тепер вакацii?

Нi, – вiдповiв цей, – тато забрав мене зi школи. Я не здатний до науки й буду господарем!

Так? – сказав Йосип холодно, – я гратулюю до нового поля[7 - Вiтаю, поздоровляю з новим фахом.]. Ти мав пiсля закiнчення шкiл вступити до семинару. Отже, ще один «вiдпалий». Як видко, попи не хотять вдаватися в нашiй родинi, помимо попiвськоi крови й предкiв.

Найстарший, Іван, помер правником, я… от, як я. – Так, так, – додав якось дражливо, – доки русини[8 - Галицькi, буковинськi украiнцi.] хотять лише «попити»[9 - Попувати.], то й не будуть в силi творити iншi дiла, як попiвськi. Але нехай вiдтак[10 - Пiсля цього.] i не жалiються, що iхня доля повна церковно-жалiбного спiву. А ти, козаче? – звернувся потiм живо до наймолодшого, що сидiв спокiйно при столi, прислухаючись уважно до всього, – ким ти хочеш бути?

– Я хочу бути моряком, або там чим iншим таким на морi.

– Чи ти знаеш, що там дуже тяжко? – спитав Йосип усмiхаючись.

– Я не боюся, там же будуть i iншi.

– Твоя правда. To ж iди! А нехай би море i як хвилювало i лютилося, ти пам’ятай, – вихрi в душi бувають iнодi для нас тисячу раз тяжчi i грiзнiшi, як море. Воно поводиться з нами все ж таки смирнiше й прямiше, нiж люди, нехай би якими коректними й добрими на вигляд вони нам здавалися.

Остаточно бувають це все-таки вони, що творять нашу долю, i не раз гiршу, нiж море.

– Будьте здоровi!

Вiдтак пiшов. Хотiв ще батьковi на прощання поцiлувати руку, одначе уражений батько вiдтягнув ii, не дозволяючи цього.

Але мати цiлувала його й притискала так сильно до грудей, придержуючи його тут мовчки добру хвилину, що вiн, хоч i мужчина й «вояк», захлипав iз зворушення. Вiдтак, вирвавшися з ii обiймiв i проведений братами й сестрами, пiшов.