Ніоба

Це доводило до бурхливих суперечок, пiзнiше до сцен, котрi чимраз то частiше поновлялися, а з лiтами, однаково поновлюючись, усе загострювалися. Нарештi дiйшло до того, що подружжя побачило себе в зовсiм iншiм, неначе досi незнанiм, новiм свiтлi, нiж було звикло на себе за давнiх лiт глядiти.

Вiн закидав iй орiентальну недбалiсть, брак чуття, та що ii душу держить в руху лиш жадоба легкого життя, коли натомiсть вона йому при кожнiй нагодi закидала всякi нещасливi пригоди й випадки в його родинi, мотивуючи iх тим, що всi з його родини з кореня лихi люди; коли б, мовляла, були добрi, за яких себе вважали, то Бог був би iх подружжя таким нещастям, як ослiплення сина, не карав.

Але ти, – говорила чоловiковi, – ти такий самий, як твоi брати й сестри, а тi такi, як родичi i вся ваша «вiруюча» раса, i тому нещастя напали вашу хату.

Потiм дорiкала йому його становищем, котре одержав, щоправда, за допомогою ii маетку, неначе погiрдливу залежнiсть вiд неi, i тим було з ii боку зроблено найтяжчий привiд до незгоди.

Коли одного разу, – оповiдав матерi з вiдверненим обличчям, – зневажила його знов на тiм пунктi перед слугою нечуваною сценою, – вразила його, здаеться, в найтоншу струну його душi, викликавши тим таке пекло почувань у його серцi, що вiн не здолав над собою довше запанувати. Вже доволi довго вона його з болотом мiшала, доволi мучила, кривдила, – тож не диво, щораз i в нiм терпець урвався i вiн… пiдняв руку на неi. Вона закричала.

Так поводяться з дикими звiрями, що все нападають на наше життя фiзичне, чи психiчне, – вистогнав вiн погаслим голосом, – так обороняються вiд звiрiв…

А вона, гадюкою вчепившись за його, мов божевiльна, не вгаваючи кричала на всю хату:

На твою жiнку пiдносиш ти руку, лихий чоловiче? На твою жiнку, що поставила тебе на ноги?.

. Старче ти, як i всi тiеi вiри, до котроi належиш! Чи ти в додатку до твоеi нiкчемностi ще й збожеволiв?..

Я жалую[12 - Менi шкода.], що вже давнiше не «збожеволiв», а то, може, мое серце знаходилося б нинi в iншiм настрою, нiж тепер, а чесне iм’я мого батька не було би пiд твоiми ногами.

Низька ти, орiентальна породо, що не знае нiчого iншого, жадних шляхетнiших зворушень душi, крiм жадоби за мамоною. Я жалую, – кажу ще раз, – що не «збожеволiв» давнiше, бо в такiм разi не стояв би я нинi в очах свiта i своеi родини яко нужденний чоловiк, котрому донька звiсного лихваря справляе зневаги, безсоннi ночi й бiль.