Двері в день. Міс Адрієна

На низьких столах, що швидше нагадували великi лiжка, або вiрнiш пiдставки для рубки м’яса, лежали розрiзанi частини людського тiла: руки, ноги, частини тулубiв, оскальпованi голови, ребра, обголенi до червоного м’яса. Тут помешкання було бiльше, i солодкуватi пахощi трупноi отрути, змiшанi з мiцним духом формалiну, були вже не такi дражливi.

Гай обережно пройшов мiж столами, уважно оглядаючи кожного з них. Ось вiн у напiвтемрявi побачив тiло якоiсь людини. Гай пiдiйшов до столу з тiлом i освiтлив його сiрником.

Обличчя людини було цiлковитою раною, розтрощене й скривавлене. Це було тiло маляра, що сьогоднi ще вдень розбився, упавши з високого поверху. Гай задумливо спинився, дивлячись на тiло маляра, новий сiрник жеврiв у нього в пальцях.

Поволi в уявi Гая освiтлення анатомiчного театру змiнилось на сiрий дощовий ранок. Сiяла дрiбненька мряка, падаючи на землю, на Гая i на темну воду рiки, булькаючи в нiй i роблячи ii рябою вiд мiльярдiв маленьких крапок.

Гай схилився понад воду рiки. Вiн бачить, що вода не вiдбивае його постатi, на водi нема його тiнi, нiби вiн безтiлесний дух.

Вiн десь блукав i загубив свою тiнь. Вiн блукав у просторах життя, i його тiнь загубилася серед вуличок, майданiв i перевулкiв цих просторiв. Чого варта людина, що не мае навiть власноi тiнi? Така людина безвiльна, вона не може знайти саму себе, вона непотрiбна не тiльки всiм, але й самiй собi. Така людина в мряцi, в туманi, вона навiть не знае, як загубити й свое тiло, що вже iй непотрiбне.

Гай схилився ще нижче, вiн вiдчув, як бильця пристанi вперлися йому в груди, а нога нiби несамохiть пiдiйнялася вгору на бильця.

Навiщо жити, щоб увесь час робити дурницi, бути в лабетах примхливоi, дурноi жiнки, бути в лабетах ii злочинних знайомих i родичiв…

Чиясь рука мiцно схопила його за комiр i одтягнула вiд води. Гай тепер виразнiш побачив пристань, сiру воду рiки й сiре осiнне повiтря.

Перед ним стояв його старий знайомий, високого росту, з подзьобаним обличчям.

– Чрррт! – прохрипiв знайомий.

Перед Гаем шипiло й хрипiло ненависне йому обличчя.

– Ай! – трохи не скрикнув вiн.

Сiрник догорiв i попiк йому пальцi. Темрява залi анатомiчного театру стала густiша. Контури трупiв лише вiдчувалися в цiй темрявi.

Вiн був один серед цих понiвечених життям людей, один зi своiми дивовижними уявами та спогадами.

Але годi було роздумувати. Вiн знайшов, що шукав, i тепер треба було поспiшати.