Жак-фаталіст і його пан

Я зненацька пiдвелася й сказала iй:

– Я все, панiматко, бачу й почуваю, що веду себе на погибель, та хвилиною ранiше чи пiзнiше – яка рiзниця? Робiть зi мною, що знаете: слухайтесь шаленства iхнього, доконуйте свою несправедливiсть…

І простягла iм руки. Черницi схопили мене. Здерли з мене покривало, без сорому роздягли мене. На грудях у мене знайшли маленький портрет колишньоi настоятельки, взяли його. Я благала, щоб дозволили менi ще хоч раз його поцiлувати, – вiдмовили. Накинули на мене сорочку, стягли панчохи, накрили мiшком i повели, простоволосу й босу, коридорами.

Я кричала, гукала на допомогу. Але дзвонили в дзвони, даючи знак, щоб нiхто не виходив. Я волала до неба, впала, мене поволокли. Коли стягли мене сходами, ноги моi були в кровi, руки позаклякали. Становище мое могло зворушити й залiзнi душi. Тим часом грубим ключем вiдiмкнули дверi пiдземноi темноi комiрки, де мене кинули на мат, напiвзгнилий вiд вологи. Там я знайшла шматок чорного хлiба, кухоль води i якусь брудну посудину. За подушку був той самий мат, скручений з одного кiнця. На каменi лежав череп i дерев'яне розп'яття.

Перша думка в мене була – щось зробити iз собою. Я схопилася за горло, пошматувала зубами одежу, скажено кричала, вила диким звiром, билася головою об мури, геть уся закривавилась, силкувалася заподiяти собi смерть, аж поки виснажилась, а це невдовзi сталося. Отам пробула я три днi. Гадала, що все життя там буду. Щоранку приходила одна з моiх мучительок i казала:

– Скорiться настоятельцi, i вийдете звiдси.

– Я нiчого не зробила, не знаю, чого вiд мене хочуть. Ох, сестро Клементiно, е ж Бог!..

Третього дня, годинi о дев'ятiй увечерi, дверi вiдчинились – то прийшли тi черницi, що привели мене сюди. Похваливши доброту нашоi настоятельки, вони оповiстили, що вона чинить менi ласку й випускае мене на волю.

– Надто пiзно, – мовила я, – лишiть мене. Я хочу померти тут.

Проте вони пiдвели мене й потягли. Привели мене до моеi келii. В нiй була настоятелька.

– Я питалася в Бога про вашу долю, вiн зворушив мое серце, вiн велить менi змилосердитись над вами, i я скорилась.

Ставайте навколiшки й просiть у нього прощення.

Я стала навколiшки й промовила:

– Молю тебе, Боже, прости грiхи моi, як ти молився за мене на хрестi.

– Якi гордощi! – скрикнули вони. – Вона порiвнюе себе до Ісуса Христа, а нас до евреiв, що розп'яли його!

– Не мене судiть, судiть себе, – сказала я.

– Це не все, – сказала настоятелька.