Жак-фаталіст і його пан

 – Заприсягнiться менi святою покорою, що не розкажете нiколи про те, що трапилось.

– Погано ж ви вчинили зi мною, коли вимагаете, щоб я мовчала. Присягаюсь, що нiхто, крiм вашого сумлiння, про це не знатиме.

– Присягаетесь?

– Так, присягаюсь.

Пiсля цього вони стягли з мене одежу, в якiй я була, й дозволили одягтися в мою власну.

Я застудилася, становище мое було небезпечне, все тiло в мене занiмiло – адже кiлька днiв я жила краплиною води та крихтою хлiба. Гадала, що це вже терплю останню муку. Але цей хвилинний занепад тiльки показуе, яка сильна природа в молодому органiзмi – я одужала зовсiм швидко, а коли вийшла, довiдалась, що вся громада мала мене за хвору.

Я знову почала виконувати монастирськi обов'язки i посiла свое мiсце в церквi. Нi про свiй папiр, нi про молоду сестру, якiй доручила його, я не забула. Я була певна, що вона не вжила на зло мою довiру, але наражаеться на небезпеку, зберiгаючи мою записку. Згодом, за кiлька днiв по моему виходi з в'язницi, в хорi, в ту саму мить, як i тодi, коли я передала iй папiрця, тобто коли ми поставали навколiшки й позникали, схилившись, за ситцями, я почула, що мене тихенько смикають за сукню. Я простягла руку й дiстала записку, в якiй вона писала: «Як я турбувалася за вас! І що зробити з тим жахливим папером?..» Прочитавши, я скрутила папiрця руками й ковтнула його.

Усе це трапилося на початку посту. Наближався час, коли з Парижа до Льоншана збираеться добре й лихе товариство, цiкаве до спiву. Голос у мене тремтiв, я трохи втратила його.

По монастирях, як нiде, дбають про своi найдрiбнiшi iнтереси, тому менi дали пiльгу – трохи волi. Сестри, якими я керувала в хорi, могли пiдходити до мене без перешкоди, серед них i та, кому я доручила свою записку. Пiд час перерви, коли ми були в саду, я вiдвела ii набiк, змусила спiвати, i поки вона спiвала, сказала iй:

– У вас багато знайомих, а в мене нiкого. Я не хочу, щоб ви через мене зазнали лиха! Менi краще вмерти, нiж накликати на вас пiдозру в тому, що ви допомогли менi.

Подруго, ви загинули б, я знаю, а мене це не врятувало б. Та коли б ви й порятували цим мене, я не хочу порятунку такою цiною.

– Облишмо це, – сказала вона. – Що я маю зробити?

– Передати в певнi руки мою заяву якомусь вправному адвокатовi так, щоб вiн не знав, з якого вона монастиря, i дiстати вiд нього вiдповiдь, яку ви передасте менi в церквi чи деiнде.

– До речi, – спитала вона, – що ви зробили з моею запискою?

– Будьте спокiйнi, я ii ковтнула.