Жак-фаталіст і його пан

Вони ще багато жорстокiшi й вигадливiшi, коли мають на метi догодити своiми образами. Скiльки разiв згадувала я слова своеi небесноi настоятельки де Монi: «Серед усiх створiнь, що ви бачите навколо мене, таких слухняних, простих i лагiдних, немае жодного, дитино моя, немае жоднiсiнького, що з нього я не могла б зробити лютого звiра. Нахил до цiеi дивноi метаморфози тим бiльший, чим молодшими потрапляють до келii i чим менше знають свiтське життя. Цi слова дивують вас. Нехай же боронить вас Бог дiзнати на собi цю правду.

Сестро Сюзанно, добра черниця та, що йде до монастиря спокутувати якийсь великий грiх».

Мене звiльнили вiд усiх обов'язкiв. У церквi залишали по одному порожньому мiсцю обабiч того, що я займала. У трапезнiй я сидiла за окремим столом. Менi нiчого не подавали. Я мусила сама йти до кухнi просити свою пайку. Першого разу сестра-куховарка крикнула менi:

– Не входьте, вiдступiться…

Я вiдступилася.

– Що вам треба?

– Їсти.

– Їсти! Ви негоднi жити…

Інодi я iшла геть i цiлий день нiчого не iла, iнодi напосiдалась, i менi ставили на порiг страву, яку посоромилися б дати тваринi.

Я брала ii плачучи i йшла. Інодi менi траплялося приходити дверi хору останньою, я заставала iх замкнутими; ставала пiд ними навколiшки й чекала там кiнця вiдправи. Коли це в саду було, я верталась до келii. Тим часом сили моi занепадали вiд недостатностi харчу, вiд поганоi якостi того, що я iла, а ще бiльше вiд страждання, якого завдавали менi повсякчаснi прояви жорстокостi. Отож я вiдчула, що коли страждатиму неремстиво, то й кiнця нiколи не побачу своему позову. Тому я вирiшила поговорити з настоятелькою. Напiвмертва вiд страху, я пiшла все-таки й тихо постукала до неi у дверi. Вона вiдчинила, побачивши мене, оступилась на кiлька крокiв, крикнувши:

– Вiдiйди, вiровiдступнице!

Я вiдiйшла.

– Ще…

Я ще вiдiйшла.

– Що ви хочете?

– Як нi Бог, нi люди не засудили мене на смерть, то я хочу, панiматко, щоб менi дали жити.

– Жити! – мовила вона, повторюючи слова сестри-куховарки.

 – Хiба ви гiднi цього?

– Тiльки Бог знае це. Але попереджаю вас, що, коли менi вiдмовлятимуть у iжi, я муситиму поскаржитись на це тим, хто взяв мене пiд свою оборону. Я тут лише тимчасова мешканка до того часу, коли моя доля i становище будуть вирiшенi.

– Ідiть, – сказала вона, – не поганьте мене своiми поглядами. Я подбаю про це…

Я пiшла, а вона люто зачинила дверi. Мабуть, наказа вона дала, але менi вiд того мало що покращало.