Жак-фаталіст і його пан

Припала вухом до дверей, та, мабуть, проходячи повз мене, усi замовкали й ступали навшпиньки. Я вiдчула, що позов програно, нi хвилини в цьому не сумнiвалась. Почала мовчки кружляти по келii, задихалась, не могла плакати, заломила руки над головою, прихилялась чолом до однiеi стiни, до другоi, хотiла спочити на лiжку, але калатання серця не давало менi заспокоiтися – я виразно чула його стукiт, вiд нього пiднiмалася на менi одежа. У такому була я станi, коли менi сказали, що мене питають. Я вийшла, ноги мене не слухались.

Та, яка прийшла до мене, була така весела, що це могло означати одне: звiстка, принесена менi, могла бути тiльки дуже сумною. Проте я пiшла. Коло дверей приймальнi я раптом зупинилась i кинулась у закуток мiж двома стiнами – не могла стримати себе, а втiм увiйшла. У приймальнi не було нiкого. Я чекала. Тому, хто викликав мене, не дали ввiйти ранiш вiд мене. Усi здогадувались, що то посланець вiд мого адвоката, хотiли знати, що мiж нами станеться, тому й зiбрались послухати.

Коли вiн увiйшов, я сидiла, схиливши голову на руки, притулившись до граток.

– Вiд пана Манурi, – сказав вiн.

– Щоб повiдомити мене, що позов я програла, – вiдповiла я.

– Нiчого не знаю, панi. Але вiн дав менi цього листа, дуже зажурений був i наказав гнати щодуху.

– Дайте…

Вiн подав листа. Я взяла, не зрушившись i не дивлячись на посланця; поклала листа на колiна й сидiла. Тодi вiн спитав:

– Вiдповiдi не буде?

– Нi, – сказала я, – iдiть…

Вiн пiшов, а я сидiла, не маючи сил нi ворухнутись, нi встати.

У монастирi не можна нi писати, нi одержувати листiв без дозволу настоятельки; iй вiддають i одержанi, i написанi – отже й мого листа треба було iй вiднести. Для цього я зрушила з мiсця, здавалося менi, що не дiйду нiколи – так поволi й пригноблено не йдуть i стратенцi з в'язницi на кару. Аж ось i ii дверi. Вiддалiк пильнували мене черницi. Вони не хотiли нiчого втратити з видовища мого горя й приниження. Я постукала, менi вiдчинили.

У настоятельки було кiлька черниць – я помiтила iх по подолах iхнiх суконь, бо пiдвести очi не зважувалась. Тремтячою рукою подала iй листа. Вона взяла, прочитала, вiддала.

У своiй келii я кинулась на лiжко, поруч поклала листа, але не читала його, не встала обiдати, не зворухнулась навiть аж до пообiдньоi вiдправи. О третiй з половиною я вийшла, коли задзвонили. Зiбралось уже кiлька черниць. При входi до хору була настоятелька.