Сонцем стань!

Усi цi майстри слова на рiднiй землi й за кордоном у важкi й небезпечнi часи, у хвилини радостi й на порозi смертi, як наполегливi будiвничi, по цеглинцi складали неймовiрноi краси палац – украiнську лiрику.

Ця збiрка не лише орiентована на шкiльну програму i враховуе необхiднiсть учнiв ознайомитися з лiричними та лiро-епiчними творами, але й знайде вiдгук у серцях i душах юних читачiв, допоможе зрозумiти ту неповторну добу, продемонструе всю рiзнобарвнiсть талантiв, якими так щедро багата наша земля.

Т. Панасенко

Михайло Старицький

(1840–1904)

Виклик

Нiч яка, Господи! Мiсячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай…

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупi ми тут пiд калиною —

І над панами я пан…

Глянь, моя рибонько, – срiбною хвилею

Стелеться полем туман.

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить?

Он на стрункiй та високiй осичинi

Листя пестливо тремтить.

Небо незмiряне всипано зорями —

Що то за Божа краса!

Перлами-зорями теж пiд тополями

Грае перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що своi нiженьки

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;

Тепло – нi вiтру, нi хмар…

Я пригорну тебе до свого серденька,

Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та пiдслухали

Тиху розмову твою:

Нiчка поклала всiх, соном окутала —

Анi шелесне в гаю!

Сплять вороги твоi, знудженi працею,

Нас не сполоха iх смiх…

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання – за грiх?

1870 р.

До молодi

На вас, завзятцi-юнаки,

Борцi за щастя Украiни,

Кладу найкращii думки,

Моi сподiванки единi.

В вас молода ще грае кров,

У вас в думках немае бруду,

Палае в серцi ще любов

До обездоленого люду..

Не занехайте ж ви ii,

Не розгубiть по свiтi всуе,

Нехай вона ваш дух гартуе

У чеснiй, славнiй боротьбi!

Бо стоголовий людський кат

Лютуе, дужчае щоднини…

Не можна тратить i хвилини,

Поки ще стогне темний брат.

Поки живий, – мерщiй несiть

Слiпому свiтиво просвiти,

І в серце, смертiю повите,

Живу надiю закропiть!

Вшануйте рiдну його рiч,

Назвiть без хитрощiв своею

І розженiте над землею

Ви непрозору, глупу нiч…

Най кат жене, а ви любiть

Свою окрадену родину, —

Й за неi сили до загину

І навiть душу положiть!

1876 р.