Процес. Америка

нiколи не забувае, що судовi засiдання закритi вiд громадськостi, проте, якщо суд визнае таку необхiднiсть, можуть бути й вiдкритi, – хай там як, закон не зобов’язуе до вiдкритих слухань. Через те й судовi документи, передусiм обвинувальний висновок, неприступнi для звинуваченого та його захисникiв, отже, загалом невiдомо або принаймнi вiдомо дуже мало, проти чого мае бути спрямована перша заява, тому в нiй, власне, лише випадково можуть мiститися твердження, що мають якесь значення для справи. Справдi слушнi й аргументованi заяви можна успiшно складати тiльки згодом, коли пiд час допиту звинуваченого окремi пункти обвинувачення та пiдстави для них набувають певноi ясностi i про них уже можна здогадатись.

Звичайно, за таких обставин сторона захисту опиняеться в дуже несприятливому й важкому становищi. Але на те е певнi причини. Закон, власне, про захист нiчого не каже, вiн його лише терпить, i саме про те, чи в тих або тих рядках закону можна добачити стерпне ставлення до судового захисту, й точиться суперечка. А загалом нема й адвокатiв, яких визнавало б правосуддя, всi, хто виступае на судах як адвокати, – по сутi, лише нiкчемнi писарчуки. Таке ставлення, звичайно, принижуе всю адвокатську верству, i якби К. пiшов наступного разу до канцелярii суду, то мiг би, щоб бодай раз побачити все на власнi очi, зазирнути й до адвокатськоi кiмнати. Вiн, напевне, злякався б гурту, що збираеться там. Уже сама вiдведена iм тiсна, низька комiрчина свiдчила про зневагу правосуддя до тих людцiв. Свiтло потрапляло до комiрчини лише через вузеньке вiконечко, i воно мiстилось так високо, що коли хто хотiв визирнути, дарма що дим вiд майже поряд розмiщеного комина виiдав очi i кiптявою вкривав обличчя, то мусив шукати першого-лiпшого колегу, щоб той узяв його на плечi. В пiдлозi тiеi комiрчини, – це лише ще один приклад жалюгiдного становища адвокатiв, – i то вже понад рiк, була  дiрка, хоча й не така велика, щоб провалилась людина, але досить широка, щоб туди шугнула одразу цiла нога. Адвокатська комiрчина мiстилась на другому поверсi горища, тож коли хто провалювавсь, нога звисала зi стелi першого поверху, i якраз у тому коридорi, де чекали клiенти. Сказати, що в адвокатських колах таке становище вважали за ганебне, означае нiчого не сказати. Скарги на начальство не мали анi найменшого успiху, а до того ж адвокатам найсуворiше заборонено щось поправляти чи лагодити в кiмнатi власним коштом. Проте навiть для такого ставлення до адвокатiв були певнi причини.