Я (Романтика)

Стояло, мов зачароване, передгроззя.

…А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.

…Я забув про все. Я нiчого не чув i – сам не пам’ятаю, як попав до пiдвалу.

Із дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся:

– Дегенерат.

– От так стража! Всi повтiкали!. хi… хi…

Я.

– Ви?

Вiн:

– Я? О, я! – i постукав пальцем по дверях.

Так, це був вiрний пес революцii. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тодi:

– «це сторож моеi душi» i без мислi побрiв на мiськi пустирi.

…А над вечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусили йти на пiвнiч, залишити город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворотень.

…Але що ж я?

…Ішла спiшна евакуацiя,

iшла чiтка перестрiлка,

i я остаточно збивався з нiг!

Палили документи.

…Я остаточно збивався з нiг!

…Але раптом виринало обличчя моеi матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. І знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.

…Чорний трибунал комуни збираеться до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирае в глибинi бору й затримуе з правого флангу ворожi полки.

…Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п’е вино. Вiн мовчки стежить за моiми наказами й зрiдка iронiчно поглядае на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервуе й непокоiть.

…Сонце зайшло. Конае вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжки, i одноманiтно вiдбивае кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.

Я рiзко кажу:

– Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тодi вiн iронiчно й байдуже:

– Ну, i що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор ехидно дивиться на мене й усмiхаеться. – О, вiн, безперечно, розумiе, в чому справа! Це ж у цiй партii засуджених моя мати.

Я:

– Будь ласка, покиньте кiмнату!

Доктор:

– Ну, i що ж? Добре!

Тодi я не витримую й шаленiю.