Я (Романтика)

– Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!

Але голос мiй зриваеться, i менi булькае в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.

Тьма.

… – Конвой!

Вартовий увiйшов i доложив:

– Партiю вивели.

…Із-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.

…В городi стояла енергiйна перестрiлка.

…Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.

Я нiколи не забуду цiеi мовчазноi процесii – темного натовпу на розстрiл.

Позаду рипiли тачанки.

Авангардом – конвойнi комунари, далi – натовп черниць; в авангардi – я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.

…Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.

Я йшов по дорозi, як тодi – в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моеi душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.

Зате я вiдчував:

– там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м’ятою. Я гладив ii милу голову з нальотом срiблястоi сивини.

Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовно дивитися на волохату силюету чорного трибуналу комуни.

…Я здавив голову й iшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.

Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моеi матерi?

І знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. І не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi – так, як у дитинствi, на теплих грудях.

І спалахнуло:

– невже я веду ii на розстрiл?

Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?

Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть – хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв.

…Але, може, це помилка?

Може, треба iнакше зробити?

Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est[2 - Errаrе humanum est – крилатий латинський вислiв, що означае «Людинi властиво помилятися».]! Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!..