Том 3. Палімпсести. Таборові записки

І там, де вимерлi провулки

погробли свiдками нiмими,

ти, нiби випорснула з муки,

розсипалася вся лункими

пiдборами. Бiгом, бiгом —

з усiх пожеж – без озирання —

прожогом! Пасмуги свiтання

кололи небо колуном.

* * *

На Лисiй горi догоряе багаття нiчне

i листя осiнне на Лисiй горi догоряе.

А я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,

чи Лиса гора впiзнала б мене.

Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!

І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,

чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,

бо все вiдгримiло, вiдгасло, вiдграло довкруг.

І ти – наче птаха – понад безголiв’ям летиш,

над нашим, над спiльним, понад

свiтовим безголiв’ям

Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось

знечiв’я…

Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досi болиш…

І досi ще пахнуть журливi долонi твоi,

i губи – гiркi – аж солонi – подосi ще пахнуть,

І тiнь твоя, тiнь пролiта – схарапудженим птахом,

i глухо, як кров ув аортах,

солонi гримлять солов’i.

* * *

Надi мною сине вiко неба;

сiро-чорна шлакова труна

геть обшила душу. Так i треба:

вже остання лопнула струна,

вкрай напнута сподiванням. Досить.

Бо немае стерпу. Твiй кiнець

умовляе, научае, просить:

згинь, коли спромога. Хай iм грець

тим лiтам, що будуть непрожитi.

То ж бери собi останнiй шлюб,

бо не зiйде на каменю жито

i сухий не розiв’еться дуб.

* * *

Ти десь живеш на призабутiм березi

моiх змiлiлих пам’ятей.

пустелею моiх молодощасть,

як бiла тiнь сувороi скорботи.

Так часто Бог нам зустрiчi даруе

в цiй келii. Так часто я тебе

зову крiзь сон, щоб душу натрудити

повiк незбутнiм молодим грiхом.

Припертий до стiни (чотири мури —

i п’ятого кутка нiяк не знайдеш),

чи не щодень до сповiдi стаю,

та жодноi менi нема покути.

На кожнiм мурi проступае рить

журби твоеi. Посестри – подоби

(нiчний твiй виступ) – в кiлькоро очей

зорять на мене поглядом нiмотним —

дошукуються давньоi душi.

Ти е в менi. І так пробудеш вiчно,

свiчо моя пекельна! У бiдi,

вже напiвмертвий, я в тобi единiй

собi вертаю певнiсть, що живий,

i жив, i житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть i злигоднiв розкошi,

як молодiсть утрачену свою,

жоно моя загублена! Тобою

я запiзнав тi розстанi, якi

нам доля не прощае. За тобою

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».