Том 2. Час творчості

Том 2. Час творчостi

Василь Семенович Стус

До цього зiбрання творiв увiйшов практично весь творчий доробок унiкального украiнського письменника. Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософськоi, лiричноi а також сатиричноi поезii. Новатор та експериментатор в сучаснiй украiнськiй поезii. Численнi стилiстичнi прийоми верлiбрiв та рим увиразнюють поетику його вiршiв. Вiршi Стуса наповненi фiлософсько-експресивними образами шляху, долi, мотивами самотностi i боротьби, смертi i осмислення призначення людини.

У багатьох поезiях також вiдображенi внутрiшнi переживання автора пiсля арешту та рефлексii щодо табiрного iснування. Є у нього i натурфiло-софськi роздуми щодо краси свiту, якi поеднуються з життествердними закликами до духовноi боротьби. За переконання щодо необхiдностi збереження й розвитку украiнськоi культури зазнав репресiй з боку радянськоi влади, його творчiсть була заборонена та частково знищена, а вiн сам був засуджений до тривалого перебування в мiсцях позбавлення волi, де й загинув. Герой Украiни посмертно.

Василь Стус

ТОМ 2

ЧАС ТВОРЧОСТІ / DICHTENSZEIT

Finis coronat opus – 3О.9.72 р.

* * *

Напевне, так i треба -

судилося бо так:

упали зорi з неба

i надломили мак.

Така знялася хвища -

нi неба, нi землi,

лиш чорне кладовище

по нищенiй рiллi.

Залопотiла злива,

мов залива – гай-гай!

Кохана, будь щаслива!

Коханий мiй – бувай!

30.9.72

* * *

Менi зоря сiяла нинi вранцi,

устромлена в вiкно.

І благодать -

така ясна лягла менi на душу

сумирену, що я збагнув блаженно:

ота зоря – то тiльки скалок болю,

що вiчнiстю протятий, мов огнем.

Ота зоря – вiстунка твого шляху,

хреста i долi – нiби вiчна мати,

вивищена до неба (вiд землi

на вiдстань справедливостi), прощае

тобi хвилину розпачу, дае

наснагу вiри, що далекий всесвiт

почув твiй тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням спiвчуття

та iскрою високоi незгоди:

бо жити – то не е долання меж,

а навикання i самособою-

наповнення.

Лиш мати – вмiе жити,

аби свiтитися, немов зоря.

18.1.

* * *

Яке блаженство – радiсно себе

пуститися, неначе човен берега.

Не нарiкай i не шкодуй, сердего:

тобi все ближче небо голубе.

Як легко, збувшися старих вериг,

почутись вiльному, з собою в парi!

В нiчнiм вiкнi горять волосожари

снiгiв i крикiв, усмiшок i криг,

що, слава богу, видяться крiзь вiдстань.