Том 2. Час творчості

* * *

Оцей свiтанок – нiби рiвний спалах

нiчного парашута, що розкрився,

та, втративши тяжiння до землi,

завис над свiтом – наче передумав

i вирiшив вернутися увись

(заломлена iнерцiя бажання

геть вимертвила цей опуклий спалах

слiпого болю) – сизий голуб – досвiток

збудив мене своiм крилом страпатим

i прохилив iлюзiю життя

(десь гавкав пес i видалося, наче

сувiй столiть помалу став згортатись

i на мезолiтичному витковi

так довго полотна не попускав).

Летiв розлого чорний-чорний ворон

обезземеленим безкраiм небом,

i безберегий лет його значився,

як апокалiпсису переддень.

І так здалося: предковiчним мiтом

не можна вже душi переконати,

що однонапрямкова, як одвiку,

надiй, погроз i часу течiя.

Бо вже давно усе те пережите,

що довго крилося будучиною.

Майбутне – все в минулому. Сьогоднi -

лиш вiзерунок мертвоi душi.

І ще здалося – вдосвiта, наослiп:

що я себе утратив многотою

самопомноженого цього свiту,

що свiтиться бiноклями страждань -

моiх любовей, товчених на скалки,

де кожна скалка круглиться, мов око

побожеволiлого од нещастя,

що я згубився – сотнями вiдбиткiв

самосебезмертвiлого в довiрах

i нахиляннях до безоднi свiту,

котра гогоче тьмою, мов яскиня

неолiтична: вабить i страшить.

Був досвiток. І засклена ослiплим

пiдсиненим чорнилом спроневiри

небесна твердь мовчала, як отерпла,

лиш чорний-чорний ворон пролiтав -

окреслював мезолiтичнi кола,

мов дiри всесвiту.

23.2.

* * *

Загородили бiлий свiт

будинками i муром -

i обернулося на мiт

мое життя похмуре,

i утiкати почала

земля моя кохана,

лиш двi руки, як два крила,

шукають безнастанно

опорятунок – угорi,

в ослiплiй сивiй висi.

Тепер вiддайся смертнiй грi.

Тепер, зблудивши в лiсi

несусвiтенних цих обмов,

пильнуй надiю в хащi,

спiзнавши вочевидь: любов,

як i життя – пропащi.

Та вiддавайся смертнiй грi,

цiй подрузi навiки.

Мов татi, свищуть чагарi,

розверзлось чорне вiко

непам’ятi, неначе труп

скоцюрблений спускають

на мотузках, у кiлька рук.

І знову повертають

тебе землi, що почала

вiддавна утiкати.

Стреми ж до неi – в два крила,

щоб смертю смерть попрати.

29.[1].

* * *

Ця мить – як трiщина у каменi,

загусла на смолу пiтьма.

Анi минулого нема менi,

анi майбутнього – нема.