Рілла з Інглсайду

Згода прозвучала так смiливо… так нетерпляче… наче вона була готова на нього стрибнути! Що вiн про неi подумае? Ох, якi страшнi речi трапляються, коли дiвчина просто хоче проявити себе якнайкраще?

Кеннет провiв ii помiж iнших танцiвникiв.

– Думаю, моя щиколотка дозволить протанцювати принаймнi один танок, – промовив вiн.

– Як твоя щиколотка? – спитала Рiлла.

Ох, чому вона не спитала щось iнше? Вона знала, йому набридли постiйнi розпитування про щиколотку. Чула, як вiн жалiвся в Інглсайдi – чула, як вiн говорив Дi, що носитиме на грудях плакат, аби повiдомити усiм, що вiн iде на поправку.

А тепер вона взяла й спитала про це знову.

Кеннет втомився вiд розпитувань про свою щиколотку. Але його не так часто питали про це губки з такою милою привабливою ямочкою над ними. Можливо, саме тому вiн дуже терпляче вiдповiв, що йде на поправку й щиколотка його турбуе все менше, якщо не ходити чи стояти надто довго.

– Кажуть, що згодом вона буде такою сильною, як нiколи, але доведеться вiдмовитися вiд гри в футбол цiеi осенi.

Вони танцювали разом, а Рiлла не помiчала, з якою заздрiстю дивилася на неi кожна дiвчина в залi. Пiсля танцю вони пiшли по сходах на скелях, Кеннет знайшов невеличку рiвнинну стежку мiж скелями, наче тунель, яким вони й пройшлися до узбережжя. Вони гуляли берегом, допоки щиколотка Кеннета не нагадала про себе, а вiдтак сiли посеред дюн. Кеннет говорив з нею так, як iз Нан та Дi. Рiлла, не зумiвши перебороти незрозумiлу сором’язливiсть, була не надто говiрка й думала, що вiн вважатиме ii страшенно дурною, але поза тим усе було чарiвно – вишуканiсть мiсячноi ночi, сяйво моря, крихiтнi маленькi хвильки, що накочувалися на пiсок, прохолодний дивний нiчний вiтер, що тихо виспiвував в травi на гребнi дюн, i далека музика, що солодко витала над каналом.

– Веселий ритм мiсячного сяйва для веселощiв русалок, – м’яко процитував Кеннет один iз Волтерових вiршiв.

Вiн i вона наодинцi серед чар звукiв та пейзажiв! От би ще туфельки так не натирали! І якби вона говорила трiшки розумнiше, як панна Олiвер… ба, якби хоча б говорила так, як до iнших хлопцiв! Але слова не приходили, вона могла тiльки слухати й знову й знову мимрити коротенькi звичнi фрази.

Можливо, ii мрiйливi очi, впадинка над губами та витончене горло красномовно говорили замiсть неi. У будь-якому випадку, Кеннет не поспiшав пропонувати повертатися назад, а коли вони таки повернулися, вечеря була в самому розпалi.