Веселкова Долина

Дiти побажали одне одному доброi ночi, i пасторський дiм оповила тиша. Уна саме засинала, коли почула звуки, що долинали з кiмнати нагорi. Тi звуки змусили ii раптово пiдвестись.

– Чуеш, Фейт? Мерi плаче, – прошепотiла вона.

Та Фейт уже заснула, тож нiчого не вiдповiла. Уна вислизнула з лiжка й прокралась у своiй бiлiй нiчнiй сорочцi в передпокiй, а звiдти на горище. Скрипуча пiдлога виказувала ii наближення, тож, коли вона дiйшла до кутка, в якому спала Мерi, ii зустрiла мiсячна тиша й лише маленький нерухомий горбик посерединi лiжка.

– Мерi, – прошепотiла Уна.

Вiдповiдi не було.

Уна пiдкралася ближче до лiжка й потягнула за ковдру.

– Мерi, я знаю, що ти плачеш. Я все чула. Тобi тут самотньо?

Мерi раптово визирнула з-пiд ковдри, але нiчого не вiдповiла.

– Можна я ляжу бiля тебе? Менi холодно, – мовила Уна, тремтячи вiд холодного вiтру, що вривався в маленьке вiдчинене вiконце на горищi вривався вiтер з пiвнiчного узбережжя.

Мерi посунулася, i Уна притулилася бiля неi.

– ТЕПЕР тобi не буде самотньо! Нам не слiд було першоi ж ночi лишати тебе саму.

– Менi не було самотньо, – фиркнула Мерi.

– Чому ж тодi ти плакала?

– О, я просто була сама та й почала собi думати про рiзне. А тодi я подумала про те, що доведеться повернутися до панi Вайлi… а вона мене лупцюватиме за те, що я втекла… i… i… i ще про те, що я пiду до пекла за своi брехнi. Мене це страшенно турбуе!

– О, Мерi! – згорьовано вигукнула бiдолашна Уна. – Не думаю, що Бог вiдiшле тебе до пекла за те, що ти обманювала, бо ж ти не знала, що це неправильно.

Вiн просто НЕ ЗМОЖЕ так вчинити! Адже ж вiн добрий i милостивий. Та тепер, звiсно, ти не повинна бiльше брехати, бо знаеш, що це погано.

– Якщо я не зможу брехати, що ж зi мною буде? – запитала Мерi, схлипуючи. – ТИ цього не зрозумiеш. Ти нiчого про це не знаеш. У тебе е дiм i люблячий батько – хоча й здаеться, що вiн присутнiй тут хiба що наполовину. Та в будь-якому разi вiн тебе не б’е, ти маеш вдосталь iжi – хоча та ваша тiтка ЗОВСІМ не петрае в куховарiннi.

О, та сьогоднi я вперше, вiдколи себе пам’ятаю, почуваюся ситою! Мене все життя лупцювали, за винятком тих двох рокiв, що я провела в сиротинцi. Там мене не били, i то було досить непогано, хоча директорка була страшенно злюча. Виглядала завжди так, нiби хоче менi голову вiдiрвати. Та панi Вайлi – то чистий жах, i менi до смертi страшно, як подумаю, що треба до неi вертатися.

– Може, тобi не доведеться. Може, ми придумаемо, як тобi допомогти.