Веселкова Долина

Мерi до того ж була не в настроi: тiтка Марта не дозволила iй почистити картоплю iй звелiла йти геть iз кухнi.

– Ага! А самi, як завжди, подасте до столу картоплю недочищену й недоварену! Ой, леле, та я ще порадiю на вашому похоронi! – викрикнула Мерi.

З цими словами вона вибiгла з кухнi, грюкнувши дверима так, що навiть тiтка Марта почула, а пан Мередiт аж iз бiблiотеки вiдчув якусь вiбрацiю й неуважно подумав, що то, певно, стався невеликий землетрус, а тодi продовжив обмiрковувати свою проповiдь.

Мерi зiстрибнула з хвiртки й пiдiйшла впритул до iнглсайдськоi панночки, вбраноi, наче щойно вiд кравця.

– Що там у тебе? – вимогливо запитала вона, намагаючись забрати кошик.

Рiлла чинила iй опiр.

– Тше для мiштера Мередiта, – прошепелявила вона.

– Вiддай менi. Я йому передам, – вiдказала Мерi.

– Нi. Шьюжан шкажала, щоб я дала його мiштеровi Мередiту або тiтцi Мартi й нiкому iншому, – наполягала Рiлла.

Мерi похмуро зиркнула на неi.

– Думаеш собi, що ти велике цабе, коли вдяглася, як цяця! Глянь на мене.

Моя сукня – справжне лахмiття, i менi байдуже! Краще вже ходити в лахмiттi, нiж бути схожою на ляльку. Іди собi додому й скажи, щоб за скло тебе посадили. Глянь на мене, глянь на мене, глянь на мене!

Меру пустилась у божевiльний танок довкола збентеженоi й розгубленоi Рiлли, пiдiбравши свою подерту спiдницю й вигукуючи: «Глянь на мене, глянь на мене!, поки бiдолашнiй Рiллi не запаморочилося в головi. А коли дiвчинка спробувала прослизнути до ворiт, Мерi знову на неi накинулася.

– Вiддай менi цей кошик! – звелiла вона, ошалiло вишкiрившись.

Мерi була неперевершеною у своему вмiннi корчити гримаси. Вона могла легко надати своему обличчю найбiльш гротескних i неземних виразiв, вiд чого ii чудернацькi блискучi бiлi очi свiтилися ще дивнiшим сяйвом.

– Не дам, – злякано, але непохитно видихнула Рiлла. – Пушти мене, Мерi Венш!

Мерi на якiсь мить ii вiдпустила й роззирнулася довкола. Аж ось на очi iй втрапила невеличка «сушарка», на якiй одразу ж бiля ворiт сушилося шiсть велетенських рибин.

Їх пановi Мередiту подарував один iз його парафiян, мабуть, замiсть пожертви на платню для пастора, на яку пiдписався, але так i не зробив. Пан Мередiт йому подякував, а тодi зовсiм забув про ту рибу яка б незабаром уже зiпсувалася, якби невтомна Мерi не пiдготувала ii для сушiння й не спорудила самотужки тiеi «сушарки».

У Мерi з’явилася диявольська iдея.