Веселкова Долина

Але завтра я вiдправлю Маршала туди, щоб вiн дiзнався, що там i як насправдi, якщо вийде. А ТОДІ вже поговорю з пастором. І знаете, Енн, любонько, юнi Мередiти знайшли цю дiвчинку майже при смертi вiд голоду – вона сидiла на копицi сiна в старiй стодолi Джеймса Тейлора. Дитина пробула там усю нiч, голодна, змерзла й самотня. Поки ми спали собi в теплих лiжках пiсля смачноi вечерi!

– Бiдолашка, – промовила Енн, уявивши когось зi своiх любих дiток ось так – голодним, змерзлим i самотнiм. – Панно Корнелiе, якщо iй там велося погано, то не можна вiддавати ii назад у те мiсце.

Колись i Я була сиротою в схожому становищi.

– Нам доведеться поговорити про це з адмiнiстрацiею гоуптаунського сиротинця, – сказала панна Корнелiя. – Та в будь-якому разi iй не можна залишатись у пасторському домi. Хтозна, чого цi бiдолашнi дiти можуть вiд неi навчитися! Наскiльки я знаю, вона iнодi лаеться. Та й тiльки уявiть – вона пробула в домi вже два тижнi, а пан Мередiт досi нiчого не помiтив! Як такий чоловiк узагалi може заводити собi сiм’ю? О, Енн, любонько, йому треба було йти в монахи!

Два днi потому надвечiр панна Корнелiя знову навiдалася до Інглсайду.

– Це просто неймовiрно! – вигукнула вона. – Панi Вайлi знайшли в ii ж лiжку мертвою того ж ранку, коли втекла Мерi. У неi вже багато рокiв були проблеми з серцем, i лiкар попереджав ii, що це рано чи пiзно може статися. Свого наймита вона вiдiслала геть, а бiльше нiкого в домi не було. Наступного дня ii знайшов хтось iз сусiдiв.

Вони, здаеться, помiтили, що дитини немае, але подумали, що панi Вайлi вiдiслала ii до своеi кузини з Шарлоттауна, як i збиралася. Кузина на похорон не приiхала, тож нiхто так i не дiзнався, що Мерi не в неi. Люди, з якими говорив Маршал, розповiли йому трохи про те, як та панi Вайлi поводилася з Мерi, i вiд тих розповiдей, як вiн заявляе, просто кров у жилах холоне. Ви ж знаете, як Маршал лютуе щоразу, коли чуе, що з якоюсь дитиною погано поводяться. Кажуть, вона ii немилосердно шмагала за кожну дрiбну провину. Вони думали про те, щоб написати листа адмiнiстрацii сиротинця, але, як-то кажуть, «моя хата скраю – нiчого не знаю», тож нiхто так нiчого й не вдiяв.

– Шкода, що ця Вайлi померла, – люто вигукнула Сьюзан. – Я б з радiстю пiшла на той бiк затоки й сказала iй усе, що я думаю! Морити дитину голодом i бити, панi Блайт, люба! Ви знаете, я можу хiба заслуженого ляпанця дати, та не бiльше.