Веселкова Долина

У мене був дядько, котрий став поетом i так дiйшов до жебрацтва. Наша сiм’я його страшенно соромилася.

– Здаеться, Сьюзан, ви не надто високоi думки про поетiв, – смiючись, мовила Енн.

– А хто ж високоi, панi Блайт, люба? – зi щирим подивом запитала Сьюзан.

– А як щодо Мiльтона та Шекспiра? Чи поетiв iз Бiблii?

– Кажуть, що Мiльтон навiть з дружиною своею не ладнав, а Шекспiра за життя зовсiм не поважали. Що ж до Бiблii, то, звiсно, у тi священнi часи все було по-iншому – хоча, кажiть, що хочете, та я нiколи не була високоi думки про царя Давида.

Нiколи не чула, щоб тi вiршi комусь вийшли на добро, тож молю Бога й надiюся, що наш благословенний хлопчик переросте цей потяг. А як нi – подивимося, чи не допоможе риб’ячий жир.

VIII. Втручаеться панна Корнелiя

Наступного дня панна Корнелiя прийшла в пасторський дiм i допитала Мерi, яка, бувши дитиною проникливою й кмiтливою, розповiла всю iсторiю просто й щиро, без жодних нарiкань i бравади. Панна Корнелiя, попри всi сподiвання, була приемно вражена, та все ж уважала за свiй обов’язок залишатися суворою з цiею дiвчинкою.

– Ти гадаеш, – суворо мовила вона, – що виявила вдячнiсть членам цiй сiм’i, якi так тепло тебе прийняли, коли вчора налякала й доганяла через усе село iхню маленьку подругу?

– О, так, це було жахливо з мого боку, – з легкiстю визнала Мерi. – Навiть не знаю, що на мене найшло. Та сушена трiска впала менi у вiчi збiса вчасно. Та менi було страшенно прикро – я через це всю нiч у лiжку проплакала, чесно.

Спитайте в Уни, якщо не вiрите. Я iй не казала, чому плачу, бо менi було соромно, а тодi вона теж почала плакати, бо злякалася, що хтось мене образив. Та як же мене можна образити! Мене хвилюе лиш те, що панi Вайлi мене не розшукуе. Це на неi не схоже.

Панна Корнелiя й собi подумала, що це досить дивно, але натомiсть лише суворо звелiла Мерi бiльше не вдаватися до витiвок iз панотцевою трiскою, а тодi пiшла в Інглсайд доповiсти про свiй успiх.

– Якщо дитина каже правду, то ми маемо щось зробити, – сказала вона.

– Я дещо знаю про цю панi Вайлi, повiрте МЕНІ. Маршал, коли ще жив по той бiк затоки, був добре з нею знайомий. Якось минулого лiта вiн розповiдав про неi i про ii наймичку, яку вона взяла з сиротинця, – це, певно, й була наша Мерi. Хтось розповiдав йому, що вона ту дитину ледь не до смертi заганяе, не годуе й не одягае ii. Енн, любонько, ви ж знаете, у мене завжди було правило не мати нiяких справ iз тими, хто мешкае по той бiк затоки.