Енн з Острова

Вони всi ростуть на верхнiх гiлках – дерево тяглося до сонця.

Яблука виявилися смачними. Пiд червонястою шкiркою була бiла-бiла м’якота, з ледь помiтною червоною сiточкою; i, крiм власне свого яблучного смаку, вони мали своерiдний дикий, приемний аромат, якого не мало жодне яблуко, вирощене в саду.

– Саме фатальне яблуко в Едемському саду не могло мати бiльш унiкального смаку, – прокоментувала Енн. – Але нам пора додому. Дивися, ще три хвилини тому було сонце, а тепер свiтить мiсяць. Шкода, що пропустили момент переходу.

Але, мабуть, такий момент неможливо вловити.

– Давай пiдемо назад довкола болота, i далi пiдемо додому Стежкою Закоханих. Ти все ще така ж роздратована, як тодi, коли прийшла з дому, Енн?

– Не я. Тi яблука як манна небесна для голодноi душi. Тепер менi здаеться, що менi сподобаеться в Редмондi, i я проведу там чотири чудовi роки.

– А що через чотири роки?

– О, а за ними – ще один поворот на шляху, – не замислюючись вiдповiла Енн. – І гадки не маю, що може бути за ним – i не хочу мати.

Краще не знати.

Стежка Закоханих тiеi ночi була чарiвним мiсцем, тихим i оповитим серпанком мiсячного сяйва. Вони мовчки йшли нею, як добрi друзi, i жоден з них не хотiв порушувати тишу.

– Якби Гiлберт завжди був такий, як цього вечора, як би все було гарно й просто, – подумала Енн.

Гiлберт дивився на Енн, яка йшла поруч. У своiй легкiй сукнi, струнка, вона нагадувала йому бiлий iрис.

– Цiкаво, чи зможу я колись зробити так, щоб вона була до мене небайдужа, – подумав вiн iз муками невiри у власнi сили.

ІІІ. Вiтання i прощання

Чарлi Слоан, Гiлберт Блайт i Енн Ширлi покинули Ейвонлi вранцi наступного понедiлка. Енн сподiвалася на гарний день. Дiана мала вiдвезти ii на станцiю, i вони хотiли, щоб iхня остання поiздка разом вдалася. Але коли Енн лягала спати в недiлю ввечерi, довкола Зелених Дахiв завивав схiдний вiтер, що не обiцяло нiчого доброго, i так воно й сталося. Коли Енн прокинулася, краплi дощу били по вiкну й розходилися широкими колами на сiрiй поверхнi ставу; пагорби й море ховалися в туманi, i все здавалося темним i понурим.

Яким би безрадiсним та сiрим не був ранок, Енн вдяглася, бо щоб встигнути на поiзд до пароплава, вирушити треба було рано; вона намагалася не розплакатися, але сльози все одно наверталися на очi. Вона залишала дiм, який так любила, i щось пiдказувало iй, що вона залишае його назавжди – крiм того, що приiжджатиме на канiкули.