Енн з Острова

Для сторонньоi людини фраза, що Слоани це ж Слоани, мабуть, не багато означала б, але вона зрозумiла. У кожному селi е така родина; вони можуть бути добрими, чесними, поважними людьми, але при цьому вони е будуть СлоанАМИ, хоч i говорять мовами людськими й ангельськими.

Гiлберт i Енн, щасливi в незнаннi того, як вирiшила iхне майбутне панi Рейчел, повiльно йшли крiзь тiнi Лiсу Привидiв. За ним урожай на пагорбах грiвся у свiтлi призахiдного сонця, пiд блiдим, невагомим небом рожево-блакитноi барви. Ялиновi гаi вдалинi зайнявся бронзою, i iхнi довгi тiнi розтинали нагiрну луку.

Але навколо них мiж китиць смерекових гiлок спiвав вiтерець, i в спiвi його вчувалися ноти осенi.

– Тепер у цьому лiсi справдi живуть привиди – наших старих спогадiв, – сказала Енн, нагнувшись, щоб нарвати папоротi, вибiленоi морозом. – Таке вiдчуття, нiби тi дiвчатка, якими ми з Дiаною були, все ще тут бавляться, сидять бiля Джерела Дрiади в сутiнках, на побаченнi з духами. Знаеш, я не можу пiдiйматися цiею стежкою в сутiнках без вiдчуттястраху й тремтiння.

Був один особливо страшний привид, якого ми вигадали – привид вбитоi дитини, який пiдкрадався ззаду й клав своi холоднi пальцi на твоi. Зiзнаюся, до сьогоднiшнього дня я не можу не уявляти його тихенькi кроки за собою, коли приходжу сюди за ночi. Я не боюся Бiлоi Панi чи безголового чоловiка, чи скелетiв, але краще б я нiколи не уявляла того привиду дитини. А як Марiлла та панi Баррi через нього лютували, – договорила Енн, засмiявшись вiд спогадiв.

Лiси попереду болота розкидалися пурпуровими краевидами, переплетеними павутиною. За похмурою плантацiею вузлуватих ялиць i за сонячною, обрамленою кленами долиною вони знайшли те «щось», яке Гiлберт шукав.

– А, ось вона, – сказав вiн задоволено.

– Яблунька – аж тут! – радiсно вигукнула Енн.

– Так, справжня яблунька, яка родить яблука, тут, посеред сосен i берiз, за милю вiд фруктового саду. Я якось був тут минулоi весни й знайшов ii, всю в бiлому цвiтi. Тодi я вирiшив прийти сюди знову восени й подивитися, чи родить вона яблука.

Як бачиш, вона аж гнеться. Виглядають добре – червонястi. Дикi яблука зазвичай зеленi й зовсiм не апетитнi на вигляд.

– Напевно, вона виросла тут багато рокiв тому з зернятка, яке тут випадково впало, – сказала Енн замрiяно. – І як вона тут виросла й втрималася сама помiж чужинцями? Яка вiдважна й рiшуча!

– Ось повалене дерево, обросле мохом. Сiдай, Енн – буде як лiсовий трон. Я залiзу й нарву яблук.