Енн з Острова

Ох, i якби хоч не лив той проливний дощ, так нiби весь свiт плакав за лiтом i на землi не залишилося жодноi радостi! Навiть присутнiсть Гiлберта ii не втiшала, бо Чарлi Слоан теж був там, i «Слоанiвство» можливо було толерувати хiба за гарноi погоди. У дощ воно було абсолютно нестерпним.

Але коли пором рушив з причалу Шарлоттауна, все стало краще. Перестав падати дощ, i сонце розливало золоте свiтло з-помiж хмар, полiруючи сiру морську гладiнь мiдними фарбами й розсiваючи туман, який огортав червонi береги Острова Принца Едварда, золотими променями, що все ж таки обiцяло погожий день.

Крiм того, Чарлi Слоан мусив прилягти через морську хворобу, а Енн з Гiлбертом залишися на палубi наодинцi.

– Добре, що всi Слоани дiстають морську хворобу, щойно вийдуть в море, – безжально подумала Енн. – Та й не думаю, що я змогла б кинути прощальний погляд на неньку-батькiвщину з Чарлi за спиною, який би вдавав, що теж сентиментально дивиться на неi.

– Ну, ми вiдпливли, – несентиментально зауважив Гiлберт.

– Так, я почуваюся як Байронiв Чайльд Гарольд – от тiльки це не зовсiм моi рiднi береги, – сказала Енн, енергiйно клiпаючи сiрими очима. – Моi рiднi береги, гадаю – Нова Шотландiя. Але ж насправдi рiдна земля та, яку ти любиш най-дужче, i для мене це старий добрий Острiв Принца Едварда. Аж не вiриться, що я не все життя прожила на ньому. Тi одинадцять рокiв, якi я прожила, перш нiж переiхала туди, здаються страшним сном. Пройшло сiм рокiв, вiдколи я прибула цим самим поромом – вiд вечора, коли панi Спенсер привезла мене з Хоуптона.

Так i бачу, як я пливу в тiй жахливiйсiрiй сукнi та вилинялiй безкозирцi й iз цiкавiстю вивчаю каюти та палуби. Тодi був гарний вечiр; а як виблискували на сонцi тi червонi береги. І ось я знову перетинаю протоку. Ой, Гiлберте, я все ще сподiваюся, що менi сподобаються Редмонд i Кiнгспорт, але думаю, цього не станеться!

– Куди подiлася вся твоя фiлософiя, Енн?

– Вона похована пiд велетенською хвилею самотностi й туги за домом.

Я три роки мрiяла про Редмонд – а краще б не мрiяла! Але не зважай! Я поверну свою бадьорiсть i фiлософiю, як тiльки добре поплачу. Я МУШУ поплакати, але треба зачекати, поки я не опинюся у своему лiжку сьогоднi вночi, де б воно не було. Тодi Енн знову стане собою. Цiкаво, чи Девi вже вилiз з гардеробноi.

Була дев’ята година, коли iхнiй потяг прибув у Кiнгспорт, де вони опинилися в бiло-блакитному блиску залюдненоi станцii.