Енн з Острова

Енн почувалася страшенно спантеличеною, але за якусь мить ii схопила Прiсцилла Грант, яка приiхала в Кiнгспорт у суботу.

– А ось i ти, люба! І ти, напевно, така ж втомлена, як i я була в суботу ввечерi.

– Втомлена! Прiсцилло, i не кажи. Я втомлена, я зелена, я провiнцiалка, i менi десь iз десять рокiв. Заради Бога, вiзьми свою бiдну, розбиту подругу в яке-небудь мiсце, в якому вона зможе почути власнi думки.

– Я повезу тебе просто в пансiон. На нас вже чекае кеб.

– Це подарунок небес, що ти тут, Прiссi.

Якби тебе тут не було, я б, напевно, просто сiла на валiзi, прямо тут i зараз, i гiрко заплакала. Яке добре бачити знайоме обличчя серед натовпу незнайомцiв.

– Це Гiлберт Блайт он там, Енн? Як вiн вирiс за останнiй рiк! Вiн був тiльки хлопчиком, коли я вчила в Кармодi. І, звичайно ж, Чарлi Слоан. Хто-хто, а вiн не змiнився. Вiн виглядае точно так само, як тодi, коли народився, i так само виглядатиме, коли йому буде вiсiмдесят.

Сюди, люба. Ми будемо вдома за двадцять хвилин.

– Вдома! – застогнала Енн. – Ти маеш на увазi в якомусь жахливому пансiонi, у ще жахливiший спальнi, з видом на брудний заднiй двiр.

– Це не жахливий пансiон, Енн, дiвчинко. Ось наш кеб. Стрибай всередину – вiзник вiзьме твоi речi. О, так, пансiон – це насправдi дуже гарне мiсце, ти й саме побачиш завтра вранцi, коли добрий сон змiнить твiй настрiй. Це великий, старомодний, сiрий кам’яний будинок на вулицi Сент-Джон, до Редмонда можна пiшки зайти.

Колись це була резиденцiя важливих людей, але вулиця Сент-Джон вийшла з моди, i будинки на нiй можуть хiба згадувати про кращi днi. Вони такi великi, що люди мусять брати пансiонерiв, щоб iх якось заповнити. Принаймнi нашi домовласницi хочуть справити на нас враження. Вони чудовi, Енн – нашi домовласницi, я маю на увазi.

– Скiльки iх?

– Двое. Панi Ганна Гарвi й панi Ада Гарвi. Вони народилися двiйнею близько п’ятдесяти рокiв тому.

– Бачу, двiйнят менi не уникнути, – усмiхнулася Енн. – Куди б я не подалася, всюди на них натикаюся.

– О, вони бiльше не двiйнята, люба. Пiсля тридцяти вони бiльше не були двiйнятами. Панi Ганна постарiла, не дуже гарно, а панi Адi залишилося тридцять, ще менш гарно. Не знаю, чи вмiе панi Ганна смiятися; я ii поки усмiхненою не бачила, зате панi Ада усмiхаеться постiйно, i це ще гiрше.