Енн з Острова

Енн, ти зауважила дiвчину, яка весь ранок стояла сама просто за дверима вбиральнi – така гарненька, з карими очима й вигнутим ротом?

– Так. Я звернула на неi увагу, бо вона здалася единою iстотою, яка ВИГЛЯДАЄ так само самотньо, як я ПОЧУВАЮСЯ. Я мала тебе, а вона нiкого не мала.

– Менi здаеться, вона також почувалася так, нiби зовсiм сама. Декiлька разiв я бачила, як вона пориваеться до нас пiдiйти, але так i не пiдiйшла – напевно, вона надто сором’язлива. Шкода. Якби я не почувалася слоном, я б пiдiйшла до неi.

Але я не могла сунути через вестибюль при всiх тих хлопцях, якi там завивали. Вона була найгарнiшою першокурсницею, яку я сьогоднi бачила, але, мабуть, навiть з краси немае нiякоi користi в перший день в Редмондi, – договорила Прiсцилла й засмiялася.

– Пiсля обiду я йду прогулятися на Сент-Джон, – сказала Енн. – Не знае, чи цвинтар гарне мiсце для того, щоб збадьоритися, але це едине вiдоме менi тут мiсце з деревами, а менi зараз потрiбнi дерева. Сяду на якiйсь старiй могилi, заплющу очi й уявлятиму, що я в лiсах Ейвонлi.

Цього Енн, однак, не зробила, бо на Старому Сент-Джонi виявилося досить всього цiкавого, щоб очi залишалися широко розплющеними. Вони минули вхiднi ворота й минули просту, масивну, камiнну арку з великим англiйським левом нагорi.

«На Інкерманi багрянi грона ожини,

А цi холоднi висоти увiйдуть в iсторiю з цiеi ж хвилини», – процитувала Енн зi захопленим поглядом. Вони опинилися в тьмяному, прохолодному, зеленому мiсцi, де муркотiли вiтри.

Вони блукали довгими, порослими травою проходами, читали чудернацькi багатослiвнi епiтафii, викарбуванi в часи, коли люди мали бiльше вiльного часу, нiж тепер.

– «Тут лежить тiло Альберта Кроуфорда, есквайра», – прочитала Енн зi староi, сiроi плити, – «багаторiчного Доглядача Артилерii Його Величностi в Кiнгспортi. Вiн служив в армii до укладення миру в 1763, коли вийшов на пенсiю за станом здоров’я. Вiн був вiдважним офiцером, найкращим чоловiком, найкращим батьком, найкращим другом.

Вiн помер 29 жовтня 1792 у вiцi 84 рокiв». Тобi мала б сподобатися ця епiтафiя, Прiссi. У нiй точно е «де розгулятися уявi». Скiльки пригод мало бути в його життi! А щодо його персональних рис, годi придумати бiльше похвальних слiв. Цiкаво, чи хтось йому все це говорив, коли вiн ще був живий.

– Ось ще одна, – сказала Прiсцилла. – Слухай…

«Пам’ятi Александра Роса, який помер 33 вересня 1840, у вiцi 43 рокiв.