Енн з Острова

Поставлено як вияв вдячностi тим, кому вiн вiрно служив 27 рокiв, i свiдчення того, що вiн вважався другом, який заслуговуе найбiльшоi довiри та прив’язаностi».

– Дуже гарна епiтафiя, – замислено прокоментувала Енн. – Кращоi годi й бажати. Всi ми тим чи iншим чином слуги, i якщо той факт, що ми вiрнi, може бути правдиво вигравiюваний на наших надгробках, бiльше нiчого додавати й непотрiбно. Дивися, який сумний камiнь, Прiссi, – «пам’ятi улюбленоi дитини». І ось ще «поставлено на пам’ять того, хто похований деiнде».

Цiкаво, де та невiдома могила. Справдi, Прiс, сучаснi цвинтарi нiколи не будуть такими цiкавими. Ти була права – я часто сюди приходитиму. Менi вже тут подобаеться. Бачу, ми тут не самi – в кiнцi алеi якась дiвчина.

– Так, i менi здаеться, це та сама дiвчина, яку ми вранцi бачили в Редмондi. Я за нею спостерiгаю вже п’ять хвилин. Вона починала йти до нас алеею зо п’ять разiв i зо п’ять разiв розверталася та йшла назад. Давай пiдiйдемо до неi й познайомимося. Думаю, на цвинтарi знайомитися легше, нiж у Редмондi.

Вони пiшли довгою трав’янистою аркадою до незнайомки, яка сидiла на сiрiй плитi пiд велетенською вербою. Вона дiйсно була дуже гарна, гарна яскравою, неправильною, чарiвною красою. Їi горiхово-коричневе волосся виблискувало, як шовк, а ii круглi щоки сяяли, як достиглi яблука. Їi очi були великi, карi й бархатистi, пiд незвичайноi форми чорними бровами, а ii вигнутий рот був червоний, як троянда. Вбрана вона була в елегантний коричневий костюм, з-пiд якого визирали моднi туфельки; а ii блiдо-рожевий солом’яний капелюшок, прикрашений золотисто-коричневими маками, всiм своiм виглядом виказував, що вийшов з-пiд рук майстра.

Прiсцилла нараз усвiдомила, що ii капелюх був зроблений сiльським капелюшником, а Енн задумалася, чи ii блузка, яку вона пошила сама, i яку потiм пiдiгнала панi Лiнд, мала ДУЖЕ сiльський вигляд поряд з елегантним вбранням незнайомки. На якусь мить обое дiвчат захотiли розвернутися.

Але вони вже обое зупинилися й повернулися до сiроi плити.

Вiдступати було запiзно, бо кароока дiвчина вже явно зробила висновок, що вони йдуть до неi. Вона миттю скочила на ноги й пiдiйшла з простягнутою рукою та веселою, приязною усмiшкою, в якiй не було анi слiду сором’язливостi чи обтяженого сумлiння.

– О, хочу знати, хто ви, – нетерпляче вигукнула вона. – Я аж вмирала вiд цiкавостi. Я вас побачила в Редмондi сьогоднi зранку. Жахливо було, правда? Вперше в життi я подумала, що краще було б залишитися вдома й вийти замiж.