Енн з Лопотливих Тополь

Вона поводиться вкрай виклично… як би сказала Ребекка Дью, вiчно в неi муха на носi сидить. Щоразу, коли ми розминаемося на сходах, я вiдчуваю, як вона в ту хвилину думае про мене щось огидне. Щоразу, як я з нею розмовляю, вона змушуе мене почуватися так, начебто я сказала щось не те. І все-таки менi ii неймовiрно шкода, хоча, знаю, мое спiвчуття ii б шалено обурило. І чим я можу iй допомогти, коли вона вiдкидае будь-яку допомогу? Вона насправдi мене ненавидить. Якось, коли всi ми трое сидiли в учительськiй, я зробила щось, що, схоже, порушило неписанi правила Саммерсайду, а Кетрiн вiдрiзала: ‘‘Ви, мабуть, думаете, що правила вас не стосуються, панно Ширлi’’.

Іншого разу, коли я пропонувала зробити певнi змiни, що, як на мене, принесуть користь школi, вона глузливо осмiхнулася: ‘‘Менi не цiкавi вашi казки’’. А ще якось, коли я якось похвалила ii роботу й вчительськi методи, вона вiдповiла: ‘‘А де ж ложка дьогтю у всiй вашiй бочцi меду?’’

Та найбiльше мене обурило й засмутило ось що… одного дня я випадково розкрила якусь ii книжку, глянула на форзац i сказала:

– Менi подобаеться, що ви пишете свое iм’я ‘‘Кетрiн’’, а не ‘‘Катарiна’’, воно звучить набагато жвавiше, анiж оте прилизане ‘‘Катарiна’’.

Вона не вiдповiла, але наступну записку, яку я одержала вiд неi, було пiдписано ‘‘Катарiна Брук’’.

Я пирхала всю дорогу додому.

Я дiйсно облишила б усi спроби потоваришувати з нею, якби не химерне непоясненне вiдчуття, що, незважаючи на всю свою iжакуватiсть i вiдлюдькуватiсть, вона насправдi тiльки й шукае товариства.

Загалом, просто не знаю, що б я робила з ворожiстю Кетрiн i ставленням Принглiв, якби не Ребекка Дью й твоi листи… i Крихiтка Елiзабет.

Адже я познайомилася з Крихiткою Елiзабет. А вона просто сонечко.

Три днi тому я принесла ввечерi склянку молока до хвiртки, а Крихiтка Елiзабет, замiсть ‘‘Прислуги’’, забрала ii власноруч, просунувши голову в отвiр над дверима так, що ii личко облямував плющ. Вона – мала, блiда, золотоволоса й задумлива. Їi оченята, що дивилися на мене у вечiрнiх сутiнках, – великi й свiтло-карi.

Їi срiблясто-золоте волосся з продiлом посерединi, просто пригладжене на головi гребiнцем, хвилями спадае на плечi. Вона мала блiдо-блакитну картату сукенку й вираз обличчя як у королеви фей. Ребекка Дью сказала б, що вона створюе ‘‘нiжне враження’’, а менi вона видалася дитиною, якiй так чи iнак бракуе поживи… не для тiла, а для душi. Вона швидше мiсячний промiнчик, не сонячний.

– Ти Елiзабет? – спитала я.