Енн з Лопотливих Тополь

Та коли я згадую доцю Гардi Прингл, Мiру, гарненьку й глупувату, яка намагалася в контрольнiй роботi довести, що КОТИ при основi рiвнобедреного трикутника – рiвнi, то пробачаю цiлiй iхнiй зграi. А минулого тижня вона – можеш собi уявити! – назвала шибеницю ‘‘вiшалкою’’! Заради справедивостi варто таки зауважити: не всi, хто допускаеться таких грубих помилок, Принглiвського роду. Блейк Фентон нещодавно назвав алiгатора ‘‘великою комахою’’. Ось тобi й смiшинки вчительського життя!

Схоже, сьогоднi заснiжить. Люблю вечори в передчуттi снiгу.

Вiтер ‘‘гуляе у вежi й у вiттi дерев’’ i робить мою затишну кiмнату ще затишнiшою. Сьогоднi ввечерi з тополь неодмiнно злетить останнiй золотий листок.

Думаю, тепер я вже вiдбула всi гостини. Я про запрошення вiд батькiв своiх учнiв, i з мiстечка, i з околиць. Гiлберте, коханий, як я об’iлася гарбузового мармеладу! Давай домовимося, що у Будинку Нашоi Мрii нiколи, нiзащо не подаватимуть гарбузовий мармелад.

Майже всюди, де я тiльки не гостювала минулого мiсяця, мене пригощали гарбузовим мармеладом.

Коли я вперше скуштувала гарбузовий мармелад, менi сподобалося… вiн був такий золотий, що менi здалося, наче я iм сонячне промiння… i я в захопленнi необачно про це прохопилася. Пiшли чутки, що я обожнюю гарбузовий мармелад, i люди спецiально для мене його дiставали. Минулого вечора я йшла в гостi до пана Гамiльтона, i Ребекка Дью запевнила, що менi не доведеться iсти гарбузовий мармелад, бо нiхто з Гамiльтонiв його не любить. Проте коли ми сiли за стiл, на буфетi неминуче стояв кришталевий тарiль по вiнця повний гарбузовим мармеладом.

– Я не робила свiй мармелад, – пояснила панi Гамiльтон, щедро накладаючи менi цiлу тарiлку, – але менi сказали, що ви просто вмираете за ним, тому минулоi недiлi я вiдвiдала свою кузину в Лоувейлi й розповiла, що цього тижня в мене буде гостювати панна Ширлi, а вона обожнюе гарбузовий мармелад. І я попросила ii позичити менi банку. Тож маете гарбузовий мармелад, решту можете забрати собi додому.

Вартувало тiльки побачити, з яким виразом Ребекка Дью зустрiла мене, коли я вернулася вiд Гамiльтонiв з банкою, на двi третини повною гарбузового мармеладу.

У нас його нiхто не iсть, тож глупоi ночi ми закопали ту банку в садку.

– Ви ж про це не напишете? – схвильовано поцiкавилася вона.

Вiдтодi, як Ребекка дiзналася, що я часом пишу одну-другу iсторiю в газету, вона живе в постiйному страху… чи в надii… що геть усе, що стаеться в Лопотливих Тополях, потрапить на папiр.