Енн з Лопотливих Тополь

Вони сварилися, вертаючись iз церкви пiсля вiнчання. Я часто задумуюся, як тут iм вдаеться так мирно лежати пообiч.

Енн уже вкотре здригнулася. Сидiти за одним столом… лежати в одному лiжку… iти до церкви хрестити дiтей… й увесь час ненавидiти одне одного, – та це ж просто жахливо! Але спершу вони б мали кохати одне одного. Невже можливо, що й вони з Гiлбертом отак колись… нiсенiтницi! Прингли починали брати ii за живе.

– А тут лежить красень Джон Мак-Табб. Завжди пiдозрювали, начебто Аннета Кеннедi втопилася саме через нього.

Усi Мак-Табби – хоч з лиця воду пий, проте iм не можна було вiрити на слово. А тут колись стояв пам’ятник дядьку Джона, Семюелу. Вiн, подейкували, п’ятдесят рокiв тому загинув у морi. Коли вiн вернувся живiсiнький-здоровий, родичi знесли ту плиту. Чоловiк, у якого вони придбали могильний камiнь, вiдмовився його забрати, тому дружина дядька Семюела взяла його замiсть стiльницi. Хто таке бачив – мармурова плита на кухнi! Вона запевняла, що той старий надгробок просто iдеальний, щоб замiшувати тiсто. Малi Мак-Табби вiчно приносили до школи пирiжки, на яких красувалися опуклi цифри й лiтери… уривки епiтафii. Вони iх щедро роздавали, проте я нiколи не могла себе пересилити, щоб якогось iз них скуштувати. У мене своi дивацтва. Тут спочивае пан Гарлi Прингл. Якось йому довелося спустити Пiтера Мак-Табба, вирядженого в чепчик, у тачцi по Мейн-стрiт, коли той програв парi. Усi самерсайдцi висипали на вулицю подивитися… усi, крiм Принглiв, звiсно. Тi ледь крiзь землю не провалилися вiд сорому. А тут – Мiллi Прингл. Я захоплювалася Мiллi, хоч вона й iз Принглiв. Яка вона була красуня, а жвава, як фея. Часом менi здаеться, що в такi вечори, як ото сьогоднi, вона, без сумнiву, вислизае зi свого гробiвця й танцюе, як робила за життя. Та, як на мене, ревнiй християнцi слiд гнати вiд себе подiбнi думки. Це могила Герба Прингла. Вiн не належав до тих понурих Принглiв. Постiйно всiх смiшив. Якось вiн розреготався просто на вiдправi… коли з квiтiв на капелюшку Мети Прингл випала миша, коли та молилася. Менi тодi було не до смiху. Звiдки я знала, куди подiлася та миша. Я мiцно обгорнула щиколотки спiдницями й так iх тримала, доки не скiнчилася вiдправа, та проповiдь менi була зiпсована. Герб сидiв позаду й просто рикнув менi у вухо. Тим, хто мишi не завважив, здалося, наче б вiн з’iхав iз глузду. Я думала, його смiх нiколи не стихне. Був би вiн живий, вiн би за вас заступився, нiяка тiтка Сара його б не злякала.