Енн з Лопотливих Тополь

А це, звичайно, пам’ятник капiтану Абрагамовi Принглу.

Пам’ятник височiв над цiлим кладовищем. На квадратному постаментi, сформованому з чотирьох похилих кам’яних платформ, здiймалася чимала мармурова колона, увiнчана неоковирно оздобленою урною, пiд якою трубив у рiг пухкенький херувимчик.

– Як потворно! – щиро озвалася Енн.

– Невже? – схоже, ii зауваження радше шокувало панну Валентайн. – Коли його звели тут, вiн уважався неймовiрно гарним. А це мае бути Гавриiл зi сурмою. Як на мене, вiн робить кладовище набагато елегантнiшим.

Постамент вийшов дорогим. Капiтан Абрагам був дуже гiдним старим. Як прикро, що його вже немае на свiтi. Був би вiн живий, вони б так вас не цькували. Не дивно, що Сара й Еллен настiльки пишаються батьком, хоча, як на мене, вони трохи переборщують.

Бiля цвинтарноi брами Енн обернулася й озирнулася назад. Спокiйна химерна тиша огорнула завмерлу землю, над якою не чувся подих вiтру. Мiсячнi променi довгими пальцями саме пронизували смереки, що западали в темряву, торкаючись то тут, то там гробiвцiв, i вирисовуючи помiж ними химернi тiнi.

І все ж цвинтар не був сумною мiсциною.

Дiйсно, пiсля оповiдок панни Валентайн, видавалося, що люди, похованi тут, – живi.

– Я чула, ви письменниця, – тривожно сказала панна Валентайн, коли вони спускалися стежкою. – Ви ж не напишете все те, про що я вам розказала?

– Не напишу, можете не хвилюватися, – запевнила ii Енн.

– Думаете, дiйсно негарно… небезпечно… згадувати покiйникiв злим словом? – iз ноткою тривоги прошепотiла панна Валентайн.

– Як на мене, не зовсiм те чи iнше, – вiдповiла Енн. – Тiльки… трохи несправедливо… як бити когось, хто не може дати вiдсiчi. Але ж ви нi про кого нiчого такого жахливого не розказали, панно Картлоу.

– Я ж розповiла, як Натан Прингл пiдозрював свою жiнку.

– Проте ви залишили iй шанс на виправдання, – i панна Валентайн пiшла додому з легким серцем.

VI

«Цього вечора я зробила виправу до цвинтаря, – написала Енн у листi до Гiлберта, повернувшись додому.

 – Який гарний вираз, ‘‘зробити виправу’’, я використовую його за кожноi нагоди. Дивно стверджувати, що менi сподобалася та прогулянка, але так воно i е. Панна Картлоу розповiла такi кумеднi iсторii. Гiлберте, комедiя й трагедiя настiльки переплелися в людському життi. Єдине, що нiяк не йде менi з думок – iсторiя тих двох, якi разом прожили 50 рокiв i весь час ненавидiли одне одного. Я не вiрю, що так було насправдi.