Енн з Лопотливих Тополь

Тiтка Кейт була високою, худою жiнкою, сивою i трохи суворою… схожа на Марiллу, а тiтка Чаттi – низенька, худенька сивоголова й дещо задумана. Вона, можливо, колись i була кралею, та зараз нiщо не нагадувало про ii красу, хiба що очi. Вони прегарнi… великi нiжнi карi очi.

Я пояснила мету свого вiзиту, i вдови перезирнулися.

– Ми маемо порадитися з Ребеккою Дью, – вiдказала тiтка Чаттi.

– Безперечно, – пiдтакнула тiтка Кейт.

Тож до вiтальнi закликали Ребекку Дью. За нею увiйшов кiт… великий, пухнастий, мальтiйськоi породи, з бiлим ‘‘фартушком’’ на грудях i бiлим ‘‘комiрцем’’ на шиi.

Менi неодмiнно мало закортiти погладити кота, та, тямлячи пересторогу панi Бреддок, я вдала, що не помiчаю його.

Ребекка витрiщалася на мене без тiнi усмiшки.

– Ребекко, – почала тiтка Кейт, яка, як я зрозумiла, була небагатослiвною, – панна Ширлi хоче в нас поселитися. Як на мене, ми не можемо ii взяти.

– Чому нi? – спитала Ребекка Дью.

– Боюся, вам би додалося клопотiв, – сказала тiтка Чаттi.

– Я давно звикла до турбот, – заперечила Ребекка Дью.

Гiлберте, ii можна звати тiльки так – Ребекка Дью. По-iншому нiяк, хоча вдовам це вдаеться. Вони звертаються до неi просто ‘‘Ребекка’’. Не знаю, яким чином.

– Ми трохи застарi, щоб у нашому домi тинялася молодь, – наполягала тiтка Чаттi.

– Говорiть про себе, – парирувала Ребекка Дью. – Менi тiльки сорок п’ять, а я й досi користуюся своiми талантами. І, як на мене, непогано, якщо в цьому домi ночуватиме молода особа. У будь-якому випадку, краще, щоб це була дiвчина, нiж хлопець.

Вiн би курив день i нiч… спалив би дiм, у той час, як ми спали б. Якщо вже вам треба квартирант, я б радила брати ii. Звичайно, це ваш дiм, вам i вирiшувати.

Сказала вона й щезла… як би залюбки прокоментував Гомер. Я зрозумiла, що справу залагоджено, проте тiтонька Чаттi сказала, що я маю пiднятися й глянути, чи кiмната мене влаштуе.

– Будете жити у вежi, сонце. Вона не така простора, як гостьова кiмната, проте там е отвiр для димаря, щоб узимку палити грубку, i звiдти вiдкриваеться набагато гарнiший краевид.

Вона виходить на старе кладовище.

Я вiдчула, що кiмната менi сподобаеться… чого тiльки вартувала одна назва. Я почувалася так, начебто була героiнею тоi староi балади про дiву, що ‘‘мешкае у високiй вежi над синiм морем’’, яку ми колись спiвали в школi в Ейвонлi. Кiмната виявилася просто чудовою. Ми пiднялися до неi невеличким маршем кутових сходiв, що вели вгору вiд сходового майданчика.