Енн з Інглсайду

– Бузку притаманний сильний аромат, не варто його тримати вдома, – сказала Дiана.

Вона взяла тарель, що залишилася, як нагадування про шоколадний торт, провела ii довгим поглядом, похитала головою й поклала в кошик з благородним виразом самозречення на обличчi.

– Правда було б весело, Дiано, якби зараз, по поверненню додому, ми зустрiлися з нами колишнiми, якi бiжать Стежкою Закоханих?

Дiана захихотiла.

– Нi, Енн, не думаю, що то буде весело. Я й не помiтила, як стемнiло. Добре помрiяти вдень, проте…

Вони iшли додому в тишi й любовi, разом.

Краса сонця позаду них кидала iскри на старi пагорби, а в iхнiх серцях iскрилася стара й незабута любов.

ІІІ

Уранцi наприкiнцi насиченого приемного днями тижня Енн поклала квiти на могилi Метью, а пополуднi поiздом вирушила з дому Кармодi. Спочатку вона думала про старе-добре минуле, яке залишилося позаду, а тодi думками поринула вперед – туди, що любила. Їi серце виспiвувало всю дорогу, тому що вона поверталася додому, до радiсного дому.

Мiсця, де кожен, хто переступав через порiг, знав, що це – дiм. Дiм, наповнений смiхом, срiблястими кухлями, свiтлинами та дiтьми… неоцiненними кучериками та кругленькими колiнками… кiмнатами, якi з радiстю ii приймуть, де на неi терпляче чекають стiльцi та сукнi в шафi, де завжди святкують навiть маленькi рiчницi й пошепки звiряють маленькi секретики.

– Приемно усвiдомлювати, що ти повертаешся додому, – подумала Енн, витягуючи з гаманця лист вiд маленького синочка, над яким вона весело смiялася ще вечiр тому, гордо читаючи його родинi Зелених Дахiв… перший лист, який вона отримала вiд своеi дитини.

То був дуже гарний коротенький лист вiд семирiчного дитинчати, який тiльки рiк тому пiшов до школи й навчився писати, хоча й мав трiшки помилок у правописi, а ще в куточку листа красувалася велика чорнильна пляма.

«Дi рьюмсала i рьюмсала усю нiч бо Томмi Дрю сказав iй що засмажить ii ляльку на котлети. Сьюзан розказуе нам гарнi казки ввечерi але вона – не ти, мамусю. Вона дозволила допомогти посiяти бурьян вчора ввечерi»

«І як я могла почуватися щасливою весь тиждень, бувши так далеко вiд них?» – подумки докоряла собi господиня Інглсайду.

– Як добре, коли хтось зустрiчае тебе наприкiнцi подорожi! – вигукнула вона, вискочивши з поiзда в Глен Сент Мерi просто в Гiлбертовi обiйми. Вона нiколи не могла бути певна, що Гiлберт ii зустрiне, завжди хтось помирав чи народжувався. Та жодне повернення додому не зрiвняеться з тим, коли приходить вiн.