Енн з Інглсайду

А тепер Джековi просто не терпиться стати солдатом, коли вiн виросте! Солдатом! Оце фантазiя!

– Я б таким не переймалася. Вiн про це забуде, захопиться чимось iншим. Вiйна – це минуле. Джем уявляе собi, що стане моряком… як капiтан Джим. А Волтер, до речi, хоче стати поетом. Вiн не схожий на iнших. Але всi вони обожнюють дерева, гратися у «Впадинi», – це невеличка галявина просто внизу бiля Інглсайду з чарiвними стежками та струмочком. Звичайне мiсце, просто «впадина» для iнших, а для них – цiлий чарiвний свiт.

Звичайно, вони ще тi шибеники, але не така вже й погана ватага… На щастя, любовi вистачае усiм. О, я така рада, що в цю ж годину завтра я вже буду в Інглсайдi, розказуватиму iсторii на нiч своiм малюкам i справедливо похвалю Сьюзан за те, що припильнувала за квiтками-черевичками та папороттю. Сьюзан добре вдаеться доглядати за папороттю. Нiхто не доглядае за нею краще, анiж вона. Я чесно захоплююся ii папороттю… але черевички, Дiано! Як на мене, вони взагалi не схожi на квiти. Але я не хочу ображати цим Сьюзан. Я намагаюся уникати цiеi теми. Поки усе спрацьовувало. Сьюзан – голубонька. Просто не уявляю, що б я без неi робила. Пам’ятаю, як колись називала ii «чужою людиною». Все-таки як добре знати, що ти повертаешся додому, але й Зеленi Дахи покидати важко. Тут так красиво… з тобою i Марiллою. Наша дружба завжди була такою чудовою, Дiано.

– Так… i ми завжди… розумiеш… я нiколи не говорила так, як ти, Енн… але ми завжди дотримувалися нашоi урочисто даноi в минулому клятви, правда ж?

– Завжди… i назавжди.

Енн взяла Дiану за руку. Вони довго сидiли в тишi, надто солодкiй для слiв. Великi мовчазнi вечiрнi тiнi лягали на трави, квiти та зелень лугiв. Сонце опустилося, небо наливалося сiро-рожевими вiдтiнками, а тодi блiдло, ховаючись за замисленими деревами… веснянi сутiнки запанували в садку Естер Грей, де в цiй порi не ступала жодна нога. Вiльшанки вкраплювали у вечiрне повiтря своi флейтовi трелi. На небокраi з-пiд бiлих черешень з’явилася велика зiрка.

– Перша зоря – то завжди диво, – мрiйливо промовила Енн.

– Я б сидiла тут вiчно, – вiдповiла Дiана. – Навiть думати не хочу про те, що доведеться iти.

– Я теж… але врештi-решт ми тiльки уявляли, що нам п’ятнадцять. Треба пам’ятати про сiмейнi обов’язки. Як пахне бузок! Дiано, ти нiколи не думала, що е в ароматi бузку щось… чисте? Гiлберт з того завжди смiеться. Вiн любить бузок, а, як на мене, його пахощi зберiгають у собi якийсь секрет, аж надто солодкий.