Енн з Інглсайду

Не знаю, хто iх висадив, але щоразу, коли пiдiймаюся сходами, зупиняюся на сходовому майданчику… пам’ятаеш те чудернацьке вiкно з широким м’яким сидiнням? Отак сидиш на ньому, дивишся у вiкно й кажеш: «Благослови, Боже, ту людину, яка посадила цi дерева, хто б це не був». У нас справдi надто багато дерев бiля будинку, але ми жодне не наважилися зрубати.

– Точно як Фред. Вiн молиться на ту велику вербу, що росте пiвденнiше вiд будинку. Вона закривае увесь вид з вiкна у вiтальнi. Я йому скiльки разiв йому казала, а вiн тiльки й вiдповiдае: «Ти що, через якийсь вид з вiкна зрубаеш це миле створiння?»… Так верба й росте… І справдi миле.

Ось чому ми назвали наш дiм Фермою бiля Самотньоi Верби. Менi подобаеться «Інглсайд[3 - «Інглсайд» дослiвно перекладаеться «сiмейне вогнище» (прим. пер.)]». Така мила i затишна назва.

– Гiлберт каже так само. Ми довго думали над назвою. Спробували кiлька варiантiв, але жоден не пасував. А коли натрапили на «Інглсайд», то вiдчули: це те, що треба. Я дуже рада, що в нас гарний та великий дiм, у ньому багато кiмнат… нашiй сiм’i вiн дуже потрiбен.

І нашим дiткам, хоч i маленьким, вiн теж припав до душi.

– А якi вони милi, – Дiана тихцем вiдламала ще один «шматочок» шоколадного торта. – Думаю, моi дiти теж доволi гарнi, але у твоiх – щось особливе… а близнята! Тут я тобi заздрю, завжди хотiла мати близнят.

– О, я б вiд них нiкуди не дiлася… Близнята – то моя доля. Але я трiшки розчарована, бо ж вони не схожi… зовсiм не схожi одна на одну. Нан мила, але в неi русяве волосся, карi оченята й гарна статура.

Дi – татова доця, адже в неi зеленi очка й руде волоссячко… кучеряве руде волоссячко. Ширлi – Сьюзан пильнувала його, як зiницю ока. Я дуже довго хворiла, коли вiн народився, а вона доглядала за ним так довго, що, здаеться, почала вважати його своiм. Вона називае його «маленький смуглявий хлопчик» i безбожно його пестить.

– А вiн досi такий маленький, можеш сама переконатися. Якщо вiн знiме одяг, ти можеш його знову одягнути, – заздрiсно мовила Дiана.

 – Джеку дев’ять, знаеш, вiн не хоче, щоб я його одягала. Каже, що вiн уже дорослий! А менi ж подобалося! Ех, якби дiти не виростали так швидко.

– У мене ще нiхто до такого не дiйшов… але я зауважила, що вiдколи Джем пiшов до школи, вiн уже не хоче йти зi мною за руку, коли ми прямуемо селом, – зiтхнула Енн. – Але i вiн, i Волтер, i Ширлi досi хочуть, аби я iх одягала. Волтер досi iнколи робить з того цiлий ритуал.

– Тобi ще за таке не варто переживати.