Енн з Інглсайду

– Томмi Спенсер у Кармодi таемниче зник сорок рокiв тому. Його так нiколи й не знайшли… або знайшли? Ну, у будь-якому разi, вiд нього тiльки й скелет лишився. Нема з чого смiятися, Еннi. Не розумiю, як ти можеш залишатися такою спокiйною.

Задзвонив телефон. Енн i Сьюзан переглянулися мiж собою.

– Я не можу… Не можу взяти трубки, Сьюзан, – прошепотiла Енн.

– І я не можу, – категорично вiдмовилася Сьюзан.

Усi цi днi вона проклинала себе за виявлену слабину перед Мерi Марiею Блайт, але нiчого не могла вдiяти.

Пiсля двох годин напружених пошукiв i марних сподiвань Сьюзан була ладна крiзь землю провалитися.

Тiтка Мерi Марiя покрокувала до телефону й взяла слухавку. Силует ii бiгудi на стiнi нагадував роги, i Сьюзан, незважаючи на всi пережитi муки, здалося, що то сам диявол.

– Картер Флегг каже, що вони обшукали все, але жодних слiдiв хлопця так i не знайшли, – холодно вiдрапортувала тiтка Мерi Марiя. – Вiн каже, що рибальський човен знайшли посерединi ставу, але в ньому, як вони запевнили, нiкого не було.

Вони збираються обшукати став.

Сьюзан пiдхопила Енн саме вчасно.

– Нi… нi… Я не втрачу свiдомiсть, Сьюзан, – прошепотiла Енн блiдими вустами. – Допоможи менi… до стiльця… дякую. Ми мусимо знайти Гiлберта…

– Якщо Джеймс таки потонув, Еннi, ти маеш собi нагадувати, що так вiн уникнув багатьох проблем цього нещасного свiту, – мовила тiтка Мерi Марiя втiшливим тоном.

– Я вiзьму лiхтар i пошукаю його в садку ще раз, – заявила Енн, щойно змогла встати.

 – Так, я знаю, Сьюзан, ти там вже шукала… але дозволь менi… дозволь. Я не можу сидiти, склавши руки, i чекати.

– Тодi Вам треба одягнути светра, панi лiкарко, люба. На дворi багато роси, а повiтря – вологе. Я витягну Вам червоний светр… вiн висить на стiльцi в кiмнатi хлопцiв. Почекайте, я зараз принесу.

Сьюзан поспiшила нагору. Через кiлька хвилин на весь Інглсайд луною покотилося щось схоже на вигук. Енн та тiтка Мерi Марiя кинулися наверх i побачили, як у коридорi, ледь не iстерично (i чи не вперше, а, можливо, й востанне у своему життi) смiеться й плаче Сьюзан.

– Панi лiкарко, люба… вiн тут! Маленький Джем тут… заснув на пiдвiконнi бiля дверей. А я ж туди не дивилася… дверi прикрили це пiдвiконня… i вiн не був у лiжку…

Енн, знесилена вiд полегшення й радостi, завалилася в кiмнату й впала на колiна бiля пiдвiконня. Ще трiшки й вони зi Сьюзан будуть реготати з власноi дуростi, а поки з iхнiх щiк котилися сльози вдячностi.