Енн з Інглсайду

– Ти ж не збираешся тут плакати, Волтере? – тiтка Мерi Марiя промовила це таким тоном, наче репутацiя шестирiчноi дитини буде заплямована такими слiзьми. – От що я не люблю, так це зарюмсаних дiтей. І ти не доiв м’яса.

– Це сало… сало, – Волтер хоробро заклiпав, та все ще не наважувався пiдняти погляд. – Я не люблю сала.

– Коли я була дитиною, – сказала тiтка Мерi Марiя, – менi не дозволяли казати, що я люблю, а що нi. Що ж, можливо, панi лiкарка Паркер вилiкуе цi твоi хворобливi iдеi. Вона була з сiм’i Вiнтерiв, менi здаеться… чи Кларк? …ох нi, вона певне Кемпбелл.

Але що Вiнтери, що Кемпбелли одним миром мазанi, вони нiсенiтниць не потерплять.

– Ох, будь ласка, тiтко Мерi Марiя, не лякайте Волтера переiздом до Лоубрiджа, – мовила Енн, i в глибинi ii очей засвiтився маленький вогник.

– Вибач, Еннi, – напрочуд покiрно вiдповiла тiтка Мерi Марiя. – Звичайно, я не повинна забувати, що не маю жодного права намагатися хоч чомусь навчати твоiх дiтей.

– Пiшла б вона! – промимрила Сьюзан, виходячи з кiмнати за десертом… улюбленим королiвським пудингом Волтера.

Енн вiдчувала провину. Гiлберт кинув на неi швидкий докiрливий погляд, натякаючи, аби вона була терплячою до бiдолашноi самотньоi старшоi панi.

Гiлбертовi також було кепсько. Усi знали, вiн цього лiта страшенно перепрацювався, i, можливо, мусив визнати, що тiтка Мерi Марiя була ще тою занозою.

Енн вирiшила, що осiнню, якщо все буде добре, вона хоч-не-хоч вiдправить його на мiсяць полювати на бекасiв у Нову Шотландiю[6 - Провiнцiя в Канадi (прим.

пер.)].

– Як Вам смакуе чай? – з нотками каяття поцiкавилася вона в тiтки Мерi Марii.

Тiтка Мерi Марiя стиснула губи.

– Надто слабкий. Та це не мае значення. Кому яке дiло, подобаеться бiдолашнiй старiй жiнцi чай чи нi? Хоча деякi люди вважають, що я хороша спiврозмовниця.

Яким би не був зв’язок мiж цими двома реченнями, що iх озвучила тiтка Мерi Марiя, Енн вiдчула, що не мае сил розбиратися в цьому. Вона раптом дуже зблiдла.

– Думаю, менi треба пiднятися нагору й прилягти, – сказала вона й встала з-за столу.

Голова iй трiшки закрутилася. – І я думаю, Гiлберте… тобi краще не залишатися надовго в Лоубрiджi… i варто зателефонувати паннi Карсон.

Вона поцiлувала Волтера на прощання, як зазвичай i поспiхом… так, наче й зовсiм про нього не думала. Волтер не плакатиме. Тiтка Мерi Марiя поцiлувала його в чоло… Волтер найбiльше ненавидiв, коли його цiлували в чоло… i сказала:

– Добре поводься за столом у Лоубрiджi, Волтере.