Енн з Інглсайду

Ох, якби ж вiн був удома, у власнiй кiмнатi з великим вiкном, за яким вiдкривався Глен, i маленьким вiконцем пiд крихiтним шматочком його власного даху, за яким росла сосна! Мама прийшла б i почитала йому вiршi своiм милим голосочком…

– Я великий хлопчик… Я не заплачу… Я не запла-а-ачу-у, – сльози покотилися проти його волi. І яка користь з того плюшевого кенгуру? Йому здалося, що пройшли роки, вiдколи вiн покинув домiвку.

З парку саме повернулися дiти й гуртом завалилися до кiмнати, щоб посидiти на лiжку i поласувати яблуками.

– Ти плакав, дитинко, – насмiхався Ендi. – Ти просто маленька солодка дiвчинка. За мамину спiдницю трима- ешся!

– Кусай, дитя! – мовив Бiлл, простягаючи уже наполовину надкушене яблуко. – І не сумуй! Не здивуюся, якщо твоiй мамi покращае… якщо в неi сильний iмунiтет. Тато каже, панi Стефен Флегг померла б уже кiлька рокiв тому, якби не ii сильний iмунiтет. У твоеi мами сильний?

– Звичайно, – вiдповiв Волтер.

Вiн поняття не мав, що таке iмунiтет, але якщо вiн е в панi Стефен Флегг, то в мами й поготiв.

– А панi Еб Соер померла минулого тижня, а мама Сема Кларка померла на тиждень ранiше, – сказав Ендi.

– Вони померли вночi, – промовила Кора. – Мама каже, люди здебiльшого вмирають вночi. Сподiваюся, у мене так не буде. Як то так – iти у рай у пiжамi?

– Дiти! Дiти! Марш у лiжко! – погукала панi Паркер.

Хлопцi вдали, що душать Волтера рушником, i пiшли. Врештi-решт iм сподобався цей малюк. Волтер схопив Опал за руку, коли вона виходила.

– Опал, це ж неправда, що моя мама хвора, так? – благально прошепотiв вiн. Хлопчик просто не мiг дозволити собi залишитися сам на сам зi своiм страхом.

Опал була «не холодним серцем дитям», як казала панi Паркер, але не могла втриматися, щоб не налякати когось, розповiдаючи поганi новини.

– Вона хвора. Тiтка Джен так каже … вона казала, що я не повинна тобi розповiдати. Але думаю, ти маеш знати. Можливо, у неi рак.

– Невже всi повиннi померти, Опал? – нова страшна iдея спала на думку Волтера, який ранiше нiколи не думав про смерть.

– Звичайно, дурненький. Але вони нiколи насправдi не вмирають… вони потрапляють на Небеса, – радiсно вiдповiла Опал.

– Не всi, – додав Ендi… що слухав розмову за дверима… так тихенько, як поросятко.

– А… а Небеса далеко вiд Шарлоттауна? – спитав Волтер.

Опал залилася смiхом.

– Ну ти й дивний! Небеса за мiльйони миль звiдти. Але я скажу тобi, що робити. Молися. Молитва – це добре.